Самодержавство керувалося у своїй національній політиці загальним принципом багатонаціональних держав — встановлення матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Ідеї панрусизму в державній політиці почали визрівати ще за часів Катерини II — німкені за походжєннням, яка за всяку ціну прагнула стати справжньою росіянкою. Займаючи російський престол, цариця хотіла піднести міжнародний авторитет росіян і заявляла, що вони перебувають на тому ж історичному рівні, що й усі інші європейські народи. Державні діячі наступних часів насаджували ідею абсолютності російського народного духу в усій імперії. Втілювалася у життя т. зв. теорія офіційної народності С.Уварова, заснована на тріаді «православ'я, самодержавство, народність», що стала символом реакційного напряму внутрішньої політики царату щодо розвитку української культури.
Навчання у школах Лівобережжя і Слобожанщини здійснювали російською мовою. Русифікаторська політика, особливо в галузі освіти, посилилася після придушення польського визвольного повстання 1830— 1831 pp. Вона проводилася з мстою обмеження впливу польського дворянства на Правобережній Україні.
Безумовно, репресивним актом у цьому плані стала резолюція зборів Державної ради, у якій йшлося «про посилення російської мови в училищах західних губерній». Це рішення витіснило українську мову як одну з основоположних національних ознак із навчальних закладів і адміністративних установ.
