1)Карпатський заповідник сформований у 1968 році на площі 12,6 тисяч га, тоді він мав статус державного. З 1992 року входить до міжнародної мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО, а наступного року став Карпатським біосферним заповідником загальною площею 53630 га. До його складу входять шість вiдокремлених заповідних масивiв: Чорногірський, Свидовецький, Марамороський, Кузійський, Угольсько-Широколужанський та "Долина нарцисів". Сюди також включені ботанічні заказники державного значення "Чорна гора" і "Юлівська гора". Територiя заповідника представляє ландшафтну структуру та бiогеографiчні особливості Схiдних Карпат.
Карпат. Заповiдник розташований на висотах 180-2060 м над рівнем моря (найвища точка — гора Говерла, 2061 м) і в межах трьох районів Українських Карпат (захiдний, центральний, схiдний). З цим тісно пов'язані різні кліматичні умови цієї території — від помірно теплого до холодного: середні червневі температури коливаються від +11 до +19°C, січневі — від -1,7 до -8,5°C; кількість річних опадів різняться від 650 до 1500 мм.
2)"Долина нарцисів" — заповідний масив, що розташовується на висоті 180–200 м в урочищі Кіреші, за 4 км від м. Хуст Закарпатської області. Площа 256,5 га. Це унікальний ботанічний об'єкт, в якому охороняється найбільший (загальна площа — 85 га) у Середній Європі осередок нарцису вузьколистого. Цей середньоєвропейський високогірний вид поширений в Альпах, на Балканах i в Карпатах на висотах 1100–2060 м. Популяція в цьому рівнинному локалітеті збереглася з післяльодовикового періоду і має реліктовий характер. У 1980 р. нарцис вузьколистий занесено до Червоної книги України. Рослинність масиву на 90 % представлена різнотравними та злаково-різнотравними угрупованнями серед яких переважають костриця червона, щучник пучковий, лисохвіст лучний, бромус м'який. У місцях з підвищеною зволоженістю поширені види осок. Загалом у "Долині нарцисів" представлено 498 видів різних рослин, зокрема 15 видів квітів, які занесені до Червоної книги України, 16 видів орхідей. За своїм фауністичним складом "Долина нарцисів" різко відрізняється від інших заповідних ділянок Карпатського біосферного заповідника. Тут представлені тварини заплавних лук Закарпатської рівнини. Фауна ссавців представлена звичайною полівкою, польовою мишою, мишою маленькою, ондатрою, зайцем-русаком та іншими видами, не властивими для гірських масивів заповідника. Всього в Долині нарцисів нараховується 104 види птахів. Серед них переважають лучні трав'янки, звичайні вівсянки та сірі кропив'янки. У більш зволожених місцях звичайними є деркачі та лучні очеретянки. У чагарниках вздовж р. Хустець трапляється фазан. Дуже рідко тут можна зустріти i ремеза.
Первые упоминания о строении человеческого тела встречаются в Древнем Египте. В XXVII веке до н. э. египетский врач Имхотеп описал некоторые органы и их функции, в частности головной мозг, деятельность сердца, распространение крови по сосудам. В древнекитайской книге «Нейцзин» (XI—VII века до н. э.) упоминаются сердце, печень, лёгкие и другие органы тела человека. В индийской книге «Аюрведа» («Знание жизни», IX—III века до н. э.) содержится большой объём анатомических данных о мышцах, нервах, типах телосложения и темперамента, головном и спинном мозге.
Большое влияние на развитие анатомии человека оказали учёные Древней Греции. Первым греческим анатомом считают врача и философа Алкмеона Кротонского, владевшего прекрасной техникой препарирования. Выдающимися представителями греческой медицины и анатомии были Гиппократ, Аристотель, Герофил. Гиппократ (460—377 годы до н. э.) учил, что основу строения организма составляют четыре «сока»: кровь (sanguis), слизь (phlegma), желчь (chole) и чёрная желчь (melaina chole). От преобладания одного из этих соков зависят и виды темперамента человека: сангвиник, флегматик, холерик и меланхолик. Названные виды темперамента определяли, по Гиппократу, одновременно и разные типы конституции человека, которые могут изменяться соответственно содержанию тех же «соков» тела. Исходя из такого представления об организме, Гиппократ смотрел и на болезни, как на результат неправильного смешения жидкостей, вследствие чего ввёл в практику лечения различные «гонящие жидкость» средства. Так возникла «гуморальная» теория строения организма. Гиппократ большое значение придавал изучению анатомии, считая её первоосновой медицины. По Платону (427—347 годы до н. э.), организм человека управлялся тремя видами «пневмы», помещающимися в трёх главнейших органах тела — мозге, сердце и печени. Ученик Платона Аристотель (384—323 годы до н. э.) сделал первую попытку сравнения тела животных и изучения зародыша и явился зачинателем сравнительной анатомии и эмбриологии.
В 2020 году ученые установили, что древнекитайские медицинские тексты, найденные в Мавандуй и датируемые 168 г. до н. э., являются древнейшим атласом анатомии человека[2].
Не меньший вклад, чем древнегреческие внесли в изучение анатомии человека древнеримские учёные. Их заслугой следует считать создание латинской анатомической терминологии. Наиболее яркими представителями римской медицины были Цельс и Гален. Гален считал, что человеческое тело состоит из плотных и жидких частей и исследовал организм путём наблюдения за больными и вскрытия трупов. Он одним из первых применил вивисекцию и явился основоположником экспериментальной медицины. Его основные труды по анатомии: «Анатомические исследования», «О назначении частей человеческого тела». Цельс в своих трудах по медицине собрал самые достоверные (на то время) знания по гигиене, диете, терапии, хирургии и патологии. Заложил основу медицинской терминологии. Ввёл в хирургию лигатуру для перевязки кровеносных сосудов.
