Тоді князь говорить:
— Ну, Ілля Муромець, накажи ти йому!
От Ілля Муромець і каже:
— Ви станьте тут,— до князя і княгині (накрив їх буркою),— я вас прикрию, щоб у вас перепонки у вухах не полопались, коли він буде свистіти.
А Солов'ю-розбійнику наказав:
— Ану, слухай, Соловей-розбійник, що я тобі наказую, засвисти іще раз по-солов'їному!
Так він як засвистів — листя посипалось з дерев і ті богатирі, котрі були у князя Володимира, попадали і рачки тікали. А він іще як заревів по-звіриному, так ті рачки розбіглися, хто куди попав, князя й княгиню Ілля держав під буркою, щоб не попадали і щоб перепонки не полопались.
— Такі ви знатні, га? — каже Ілля Муромець до богатирів.— Тікаєте? А як же я од нього не тікав?
Тоді вивів Солов'я-розбійника у поле і одрубав йому голову.
Потім остався жить у князя Володимира. От одного разу знов богатирі з'їхалися до князя. Гуляли там, бенкетували і щось там не помирилися, посварилися з Іллею Муромцем. Підмовили князя, і князь узяв та й посадив Іллю Муромця в тюрму. Посадив у тюрьму і ту тюрьму обгорнув землею, валом таким. І не посилав три роки Іллі Муромцю їсти, думав, що Ілля вже там загинув.
А дочка князя Володимира, щоб батько не знав, таємно носила Іллі їсти. І він собі так сидить, їсть, п'є, а князь думає, що він уже давно помер.
Пройшло три роки. Коли це один татарський цар, богатир на ймення цар Калін, присилає до князя гінцем листа, пише: «Я татарський цар Калін. Мало мені моїх татар, хочу забрать і твою Київщину. І коли ти мені добровільно не оддаси своє царство, то я прийду з військами, завоюю тебе, і ти будеш зі своєю жінкою у мене на кухні воду носить».
Почитав князь Володимир того листа, перелякався. Зразу почав радитись з жінкою:
— Що нам робить, що нам робить? Привезли й дочку:
— Що нам робить? Дочка каже:
— Ану, пошліть, часом живий Ілля Муромець там?
— Що ти,— каже князь,— здуріла, чи що? Три роки він голодний там сидить, він давно помер, його кістки там розсипались, мабуть.
— Та ні, ні, ану, пошліть!
Він знов кричить на неї, а далі:
— Та, може, і справді він живий.
Батько бачить, що дочка пристає, та й каже:
— Ану, пошлю, підіть подивіться!
Пішли, розкопали... Зайшли. А Ілля Муромець сидить, пісеньки наспівує.
Повернулись вони до князя і говорять:
— Ілля Муромець живий, наче з ним нічого і не бувало.
— Правда?
— Правда.
— Ану гайда! — князь бігом до нього. Прийшов, одімкнув усі двері, випустив Іллю Муромця і почав просити:
— Іллюшко,— каже,— Іллюшко, прости за те, що я на тебе прогнівався і посадив тебе в тюрму! Виручай тепер нас із біди!
— Ні-і! — каже Ілля Муромець.— Іди ти собі! Ти хотів заморити мене голодом, щоб я вмер, а тепер хочеш, щоб я йшов виручати тебе! Нема!
Послав князь княгиню.
Прийшла княгиня, просила, просила, знов Ілля відмовився:
— Ні-і! Нізащо вас не буду захищати. Тоді дочка каже:
— Ану, піду я по
Прийшла дочка, він не відмовляється, каже:
— Ти мене годувала, ти мене держала на світі, за тебе йду, буду захищати Руську землю! Має,— каже,— твій тато і мама щастя.
І як вийшов Ілля Муромець, як пішов з Каліном царем воювати! Розбив Калінове військо. А цар Калін був здоровий, сильний богатир. Коли Ілля розбив його війська, він сам взявся з Іллею бороться. Бились, бились, троє діб бились. Цар Калін уже наче совсім подужав Іллю, кинув його об землю і надавив.
А цар Калін татарський мав три дочки, три красуні дочки мав, і не хотів він Іллю Муромця убить, а тільки залякать. Витяг кинджал і каже: «От я з тебе кишки випущу!» А потім:
— Ну, ще оставлю тебе живим. У мене є три дочки, вибирай яку хоч заміж і будеш жити у мене, будеш мене захищати. Нащо тобі оті руські князі поздавалися, коли ти сам за їх б'єшся, а вони не допомагають тобі?
А Іллі Муромцю оті старики, які його оздоровили, сказали: «Ти як будеш на руській землі, то весь час будеш од землі сили набираться. Скільки будеш лежать на землі, стільки будеш сили набираться». От цар Калін його душить до землі, а Ілля думає: «Га-га-га, души, души!» Та все стає сильнішим і сильнішим.
Цар Калін грозить йому: «Якщо не хочеш мою дочку заміж узяти, то я тебе зразу ж заколю». А Ілля спокійно лежить. Лежав-лежав, а вже відчуває, що силу має! Узяв, захватив ногами та як кине царя Каліна вгору. Той піднявся метрів на десять угору, а тоді як упав — мало не вбився об землю. Ілля Муромець живо схопив його за ноги і давай ті війська, котрі були ще недобиті, тим царем Каліном колошматити. Крутить кругом себе і його ж війська б'є. І розбив усі війська татарські. Потім вернувся назад у Київ, узяв у князя Володимира дочку заміж і живе собі, царствує.
Русская поэзия — наше великое духовное достояние, наша национальная гордость. Особенно близка мне поэзия XX века, которая может похвастаться такими именами, как Анна Ахматова, Николай Гумилев, Осип Мандельштам, Марина Цветаева, Иосиф Бродский. Из этой великолепной плеяды мне всего ближе и дороже образ М. И. Цветаевой.
Марина Ивановна Цветаева родилась в Москве 26 сентября 1892 года. По происхождению она принадлежала к кругу научно-художественной интеллигенции. Отец Марины был создателем музея Изобразительных искусств, одним из образованнейших людей своего времени. Огромное влияние на формирование взглядов будущей поэтессы оказала ее мать, Мария Александровна. “После такой матери мне осталось только одно: стать поэтом”, — скажет позже Цветаева.
Илья Эренбург, хорошо знавший ее в молодости, вспоминал: “Марина Цветаева совмещала в себе старомодную учтивость и бунтарство, пиетет перед гармонией и любовью к душевному косноязычию, предельную гордость и предельную простоту. Ее жизнь была клубком прозрений и ошибок”.
Однажды М. Цветаева случайно обмолвилась по чисто литературному поводу: “Это дело специалистов поэзии. Моя же специальность — Жизнь”. Эти слова можно сделать эпиграфом к ее творчеству. Жила она сложно и трудно, не знала и не искала ни покоя, ни благоденствия, всегда была в полной неустроенности, искренно утверждала, что “чувство собственности” у нее “ограничивается детьми и тетрадями”. Жизнью Марины правило воображение:
Красною кистью
Рябина зажглась.
Падали листья.
Я родилась.
Спорили сотни
Колоколов.
День был субботний
Иоанн Богослов.
В 1910 году, тайком от семьи, Цветаева выпускает довольно объемный сборник “Вечерний альбом”. Его заметили и одобрили такие влиятельные и взыскательные критики, как В. Брюсов, Н. Гумилев, М. Волошин. Стихи юной Цветаевой были еще очень незрелыми, но подкупали своей талантливостью, известным своеобразием и непосредственностью. В. Брюсов, правда, предупреждал: “Несомненно талантливая Марина Цветаева может дать нам настоящую поэзию интимной жизни и может, при той легкости, с какой она, как кажется, пишет стихи, растратить все свои дарования на ненужные, хотя бы и изящные безделушки”.
В первом альбоме М. Цветаевой появляется лирическая героиня — молодая девушка, мечтающая о любви. Она облекает свои переживания в лирические стихотворения о невозвратности минувшего и о верности любящей.
Но некоторые стихи уже предвещали будущего поэта. В первую очередь — безудержная и страстная “Молитва”. В ней сокрыто обещание жить и творить: “Я жажду всех дорог!” Они появятся во множестве — разнообразные дороги цветаевского творчества. В лучших стихотворениях первой книги Цветаевой уже угадываются интонации главного конфликта ее любовной поэзии: конфликта между “землей” и “небом”, между страстью и идеальной любовью, между бытом и бытием.
Вслед за “Вечерним альбомом” появилось еще два стихотворных сборника М. Цветаевой: “Волшебный фонарь” (1912) и “Из двух книг” (1913). В это время Цветаева — “великолепная и победоносная” — жила уже очень напряженной душевной жизнью. Она уже хорошо знала цену себе как поэту (“В своих стихах я уверена непоколебимо”).
Позднее в поэзии М. Цветаевой появится герой, который пройдет сквозь годы ее творчества, изменяясь во второстепенном и оставаясь неизменным в главном: в своей слабости, нежности, зыбкости в чувствах. Лирическая героиня наделяется чертами кроткой богомольной женщины:
Пойду и встану в церкви
И угодникам
О лебеде молоденьком.
Объяснение:
