Як кажуть, не хлібом єдиним живе людина. Книги є джерелом знань та засобом самовдосконалення. Але все це лише сухі книжні фрази. Насправді, книжки просто наповнюються нас чимось чарівним та надзвичайним і треба дуже постаратися, аби бути наповненим хоча б на половину.
Хоч я ще мало прожила, але вже впевнена, що речі, які знайомі нам з дитинства, є найціннішими та найпрекраснішими. Найпершу іграшку ми вважаємо найкращою, першого друга – найвірнішим тощо. Так само із книжками. Ті, що закарбувалися ще в дитячій пам*яті, залишаться там яскравими вогниками на довгі роки.
Можу сказати, що з творами російського поета Олександра Сергійовича Пушкіна я знайома з дитинства. Усім відомо, що маленьким діточкам читають казки. Моя мати росла в дуже начитаній родині: її батько читав та любив збирати книжки. Звісно, якщо є книжки, то чому б їх не прочитати – мабуть саме так думалося матері. Отже, любов до книг мені передалась у спадок. Коли я була ще зовсім маленькою, моя матуся читала мені казки Олександра Сергійовича «О царе Салтане» та «О рыбаке и рыбке». Це було дійсно цікаво, як для маленької дитини. Чесно кажучи, я й досі пам*ятаю «Три девицы под окном…».
Казки, звісно, чудово, але це не єдине із чим я познайомилася з доробку російського генія. Якщо те, що мені читали, сприймалося підсвідомо та якось рефлекторно, то першим твором, який був прочитаний свідомо і з великим задоволенням була поема «Руслан и Людмила». Яка гордість переповнювала мене, маленьку, коли я вперше прочитала цей твір. Я впевнена, що кожен знає початок «У лукоморья дуб зеленый…». Ще з дитячих років у мене завжди перед очима з*являються образи великого крислатого дерева, кота в окулярах, що ходить по товстому золотому ланцюгу й муркотить з пелюшок відомі казки. Завжди, коли я в доброму гуморі, перечитую цю поему й посміхаюсь, бо вона така казкова, так фантастично-легка, що нею неможливо не захоплюватися. Особисто для мене цей твыр є проміжною ланкою між дитячими казками та світом класичної літератури.
Неможливо не згадати про «Евгения Онегина», якого ми тільки що закінчили вивчати. Це вже не казкова, а, навпаки, сповнена трагізму історія. Як і в «Руслане и Людмиле» автор торкається теми кохання, але кохання нерозділеного, яке приносить біль почергово героїні та головному герою. Це роман у віршах, де герої змінюються, ростуть на очах у читача. Ефект невимушеної розмови створює відчуття, наче О.С. Пушкін розповідає мені історію молодого юнака Євгенія за горнятком запашного трав*яного чаю. Читаєш й уявляєш як це було б. Мимоволі до голови приходить думка: а може це було насправді? Може, автор просто підглянув у шпарину, полистав кореспонденцію? Частково цей мій здогад виявився правильним. Хоч як поет і намагався уникнути деяких рис байронічного героя, проте відразу можна побачити, що Онєгіна списано із Пушкіна, а прототипом Тетяни слугувала дружина Наталя.
Коли говориш про творчий доробок такого всеросійського генія, то просто неможливо не згадати душевну лірику. Автобіографічний вірш «К морю», спогади про Анну Керн «Я помню чудное мгновенье» та звернення до майбутньої дружини Н.М. Гончарової «Я вас любил…» - усі ці та багато інших творів пронизані тоненькими ниточками життя, сплетені із павутиння справжніх почуттів.
Як у Т. Шевченка «Заповіт», у А. Міцкевича «Дзяди», як у М. Лермонтова «Бородіно», так у О. Пушкіна є вірш-візитна картка «Я памятник себе воздвиг нерукотворный». Та й справді, доки твори поета читатимуть, доти він буде жити в історії, у пам*яті народу.
Объяснение:
