Найвидатніший поет епохи Октавіана Августа — Публій Вергілій Марон — народися 15 жовтня 70 року до н, е. у селищі Анди неподалік Мантуї. Майбутній засновник «золотої латини». За походженням був вельми незнатного: його батько (за одною версією) був гончарем, чи (за другою версією) поденним робітником у державного чиновника Магія, з дочкою якого він згодом одружиться. Завдяки наполегливій праці батька та фінансовій підтримці тестя сім’я Вергілія досягла певних статків, що дозволило не тільки дати синові добру освіту, але й залишити йому у спадок невеличкий маєток поблизу Мантуї. Освіту Вергілій здобував у риторичних школах Кремона, Медіолана й Рима. Не маючи ораторських здібностей, він лише один раз виступив у суді, а потім повернувся до батьківського маєтку, де займався сільським господарством і літературною працею. Перші вірші молодого поета привернули увагу впливового на той час державного діяча, оратора та історика Асінія Полліона, який між іншим, цікавився і літературою. Саме він допоміг Вергілію повернути свій маєток, який було конфісковано в ході кампанії надання земельних наділів колишнім воїнам, звільненим у запас. Для цього Асінію Полліону довелося особисто звернутися до Октавіана Августа. У період з 50 до 41 років були видані «Еклоги», більш відомі під назвою «Буколіки». Збірка, що складалася з 10 віршів-еклог, представляла собою адаптацію буколічного жанру грецького поета Феокріта у римській поезії. Вергілієвські пастухи далекі від дійсності, їхній побут у мальовничо змальованій Аркадії позбавлений прозаїчних подробиць, притаманних життю реальних пастухів. У Вергілія вони освічені, володіють витонченим стилем і пісенним даром, ведуть нескінченні літературні дискусії і змагаються між собою у поетичній майстерності. Найчастіше еклоги являють собою діалог двох пастухів. Темою пісень у більшості віршів є любовні страждання героїв. Важливе місце у пастушачих піснях посідає герой пасторального фольклору Дафніс, який трагічно загинув через прагнення противитися любовному почуттю. Отже, можна говорити проте, що «Буколіки» утверджують владу кохання, що охоплює увесь світ.
Объяснение:
Конспект
В философский лексикон термин «Демиург» был введен Платоном, который впервые называет Демиургом «творца и отца» (ποιητὴν καὶ πατέρα, Tim. 28c) этого видимого космоса (ср: Resp. VII 530а6; Polit. 270а5, 273b 1). В «Тимее» Платон определяет Демиурга как Ум, который, взирая на вечный умопостигаемый прообраз-парадигму (Tim. 28а, 29а), создает мир посредством упорядочивания хаотически движущейся материи («кормилицы», «восприемницы»). При этом ни сам идеальный прообраз, ни материя от Демиурга не зависят, последний выступает всего лишь как причина их соединения, в чем состоит его существенное отличие от Бога теистических религий, творящего мир из ничего. Кроме того, Демиург не всесилен: будучи благим, он старается как можно больше уподобить мир его идее, однако пассивное сопротивление материи, проявляющееся в виде естественной необходимости (ἀνάγκη), мешает ему полностью осуществить свое намерение.
Демиург творит только вечные сущности (поскольку все имеющее вечную причину и само оказывается вечным, Tim. 41b): низших богов, мировую душу и бессмертную часть человеческой души, четыре космические стихии (землю, огонь, воду и воздух), небесные светила и тело космоса в целом; также он создает время как движущееся подобие вечности. Творение смертных существ, необходимых для полноты мироздания, Демиург предоставляет низшим богам, вручая им «семена и начатки созидания» (41с).
Замечание Платона о том, что в вопросе о происхождении Вселенной следует довольствоваться «правдоподобным мифом» (29d), дало повод некоторым членам Древней Академии (Ксенократ, Спевсипп) истолковать космогонию «Тимея» как условно-метафорический язык, применяемый в «дидактических целях» для выражения вневременных онтологических структур (Xenocrates, fr. 54 Heinze).
из Античная философия: Энциклопедический словарь. — М.: Прогресс-Традиция. П. П. Гайденко, М. А. Солопова, С. В. Месяц, А. В. Серегин, А. А. Столяров, Ю. А. Шичалин. 2008.
