У наш час доволі часто можна почути заклик до підняття національної самосвідомості, до виховання справжнього громадянина. Ці твердження є складовими таких понять, як духовність, духовні орієнтири, духовні цінності. Якщо країна виховуватиме духовну особистість, дбатиме про те, щоб змалечку діти отримували правильні духовні орієнтири, то вона отримує сильну, свідому молодь, яка буде чітко себе позиціонувати громадянином, який шанує свою країну, свою рідну місцевість, своїх батьків і традиції.
Духовні орієнтири можна формувати на кожному уроці в школі, на кожній виховній годині, та саме на уроках літератури є можливість якнайглибше вразити душу дитини, показати їй усю красу культури, слова, сформувати такі духовні риси характеру, як відвагу, честь, повагу, любов, мужність на прикладі літературних героїв.
Література в школі повинна формувати не просто освічену людину, яка має свої переконання, є патріотом, є людиною розумною. Література повинна формувати особистість, здатну жити в оновленому суспільстві за законами гуманізму. Виховний вплив у літературі ми можемо простежити лише тоді, коли літературний твір може бути осмислений читачем, коли почуття й переживання героя стануть переживанням учнів. Аналіз твору має сприяти опануванню учнем духовних орієнтирів творчості письменників – критеріїв моральної та естетичної оцінки подій, явищ і людських стосунків. На уроках літератури у вчителя є найбільше можливостей розглянути ті питання, які стосуються духовності та безпосередньо формування її у дитини. Більше того, учитель має можливість впливати на дитину непомітно, не нав’язуючи їй певний погляд, а формувати в школяра власний за до прикладів з літератури.
Отже, найбільш сприятливим для формування духовного світу учня є урок літератури. Адже він включає в себе можливість на прикладі життєпису автора та дій головного героя показати позитивні або ж негативні якості особистості, тим самим правильно сформувати духовні цінності. Варто пам’ятати, що в старшій школі формування духовних орієнтирів проходить інакше, ніж в основній. Сам процес усвідомлення цінностей відбувається лише у випадку повного розуміння духовності. Тому вчитель літератури повинен доторкнутися до душі та розуму старшокласників, підбирати твори для вивчення, наповнені духовними цінностями.
Объяснение:
Монах (от греч. μόνος — один, одинокий) – это человек, посвятивший себя Богу через принятие обетов, сопровождающееся постригом волос в знак служения Богу. Монашество означает буквально «уединённое, одинокое жительство».
В соответствии с принятыми обетами, монашество делится на три последовательные степени:
рясофор, рясофорный монах – подготовительная степень к принятию малой схимы;
монах малой схимы принимает обеты целомудрия, нестяжательства и послушания;
схимонах, — монах великой схимы или ангельского образа, принимает обет отречения от мира и всего мирского.
Человек, только готовящийся к постригу в рясофорные монахи и проходящий испытание в монастыре, называется послушником.
Монашество по своему замыслу является подражанием образу жизни Христа. Евангельский Христос открывается нам как идеал совершенного монаха: Он не женат, свободен от родственных привязанностей, не имеет крыши над головой, странствует, живет в добровольной нищете, постится, проводит ночи в молитве.
Монашество — стремление в максимальной степени приблизиться к этому идеалу, устремленность к святости, к Богу, отказ от всего, что удерживает на земле и препятствует вознестись на небо.
Одиночество есть неполнота, ущербность, в браке оно преодолевается обретением другого. В монашестве этот другой — Сам Бог.
Еп. Иларион (Алфеев)
Древние подвижники веры покидали мир не из страха не а из-за непривлекательности мира. Они шли в пустыни не как в темную и сырую могилу, а как в цветущую и радостную страну духа. Диадох Фотикийский (V в.) так сформулировал общее правило для ухода из мира: «Мы добровольно отказываемся от сладостей этой жизни только тогда, когда вкусим сладости Божией в целостном ощущении полноты».
Возникло монашество в III веке в Египте и в Палестине. Основателями русского монашества считаются преподобные Антоний и Феодосий Печерские, основавшие в XI веке Киево-Печерский монастырь.
