Кора́н (араб. الْقُرآن [qurˈʔaːn] — аль-К̣ур’а̄н) — священная книга мусульман. Слово «Коран» происходит от арабского «чтение вслух», «назидание»(Коран, 75:16-18)[1][2]. Согласно исламскому вероучению, он был передан путём откровения пророку Мухаммеду[3] и является Последним Заветом для человечества. Современная редакция Корана является собранием записей, проанализированных специальной коллегией во главе с Зейдом ибн Сабитом, по повелению Абу Бакра ас-Сиддика и Умара ибн аль-Хаттаба, проверенная и утверждённая в качестве единственно правильной версии при третьем халифе Усмане[4]. В мусульманской традиции считается, что каноническая версия была утверждена в соответствии с единогласием оставшихся на тот момент в живых сподвижников пророка о том, что именно в таком виде читал Коран сам Мухаммад, и именно так он был продиктован. Достоверным (мутаватир) является и письменная запись Корана и его прочтение, а также сохранен язык, на котором ни Коран — литературный (классический) арабский[5][6][7][8][9][10].
Коран (араб. أَلْقُرآن Qur'ān, Кур'ан — читання в голос, декламація) — головна священна книга ісламу, яку мусульмани вважають словом Аллаха, що зійшло з неба через пророка Мухаммеда. Перша письмова пам'ятка арабською мовою, що містить релігійні погляди на світ та природу, догматичні положення, правові норми, обряди, ритуали. Текст Корану сформувався переважно після смерті Мухаммеда, в VII ст. Складається він із 114 сур (глав) — 90 «меккських» і 24 «мединських».
Доісламські араби будували історії та міфології про дерева, колодязі та гори, і вони формували культи, пов'язані із скелями та горами в Сафі, Марві, Абу Кубейс, Арафаті, Міні та Муздаліфі. Хоча Коран скасував деякі богослужіння, він не суперечив глибоко вкоріненій арабській святості, навпаки, значною мірою продовжував ці ритуали.[1]
Думки та практики, засновані на Корані сьогодні є проблематичною практикою з точки зору загальних Права людини, рівності та індивідуальних свобод
