Назвіть фільми, які романтизують насилля ("Хрещений батько ", " Бригада ", " Бандитський Петербург"...). Основи здоров'я 7 клас​

Байка — це невеликий прозовий або віршований твір алегоричного змісту і повчального характеру, один із найдавніших жанрів літератури. Ще у Уст. до нашої ери були популярні байки, автором яких вважався давньогрецький раб-горбань Езоп. Вони так сподобалися людям, що розійшлися по всіх країнах і пережили не лише століття, а цілі тисячоліття.
Сюжети Езопових байок запозичувалися й розвивалися у різні історичні епохи і різними народами.
Наприклад, римський поет Федр, що жив у І ст. н. е., надав байкам віршованої форми, посилив їх повчальний зміст. У своїх творах "Вовк та ягня", "Вівця, пес та вовк", "Кібець та голуби" й багатьох інших він виступав проти зажерливості, брехні, висміював дурість та інші людські вади.
Італієць Леонардо да Вінчі, видатний діяч епохи Відродження, вкладав у байки своє оптимістичне життєрадісне ставлення до оточуючого світу, свою віру в добро. Це дуже помітно, коли читаєш його байку "Лев і Ягнятко".
Відомий французький байкар Жан де Лафонтен теж запозичував античні сюжети, але не наголошував на повчальних висновках, для нього головною була розповідь про смішний або безглуздий випадок, проте не позбавлена народної мудрості.
Для байок польського літературного діяча Ігнатія Красицького характерні яскравий гумор і дотепність, виразні художні образи.
Традиції байкарства продовжив талановитий російський письменник І. Крилов. Його байки — цілі "повісті, комедії" — за влучним висловом В. Бєлінського. І висміює, критикує він не лише окремі вади людей, а й певні історичні події та суспільні явища в тогочасній кріпосницькій Росії.
Є такий відомий вислів: "Здається, байка просто бреше, А справді правду ясну чеше...". І це дійсно так. Ми читаємо про смішних і незграбних, лінькуватих, брехливих чи жорстоких звірів, але добре розуміємо, що йдеться про нас, людей, про наші вади, яких необхідно позбуватися.

Противоречивый, неоднозначный характер современной действительности, коренные культурные, социально-экономические, политические перемены, сопровождающиеся существенными трансформациями различных сфер деятельности, переоценкой прежних ценностей и идеалов, утратой привычных представлений и жизненных установок, делают особо актуальной для каждого человека проблему социальной и нравственной ответственности. Расширение социального пространства, связанного с самостоятельными и самодеятельными формами экономической и политической деятельности, заставляет задуматься о самоактуализации каждого человека, а значит, о роли и месте каждого человека как личности в историческом развитии и социальном творчестве. Вместе с тем постепенное высвобождение людей из-под власти тоталитарных и авторитарных установок сознания, отказ от командно-административных методов управления социальными преобразованиями, распространение критических принципов мышления в процессе общения не только способствуют утверждению новых условий свободного и творческого развития человека, но и предоставляют возможности для проявления стихийных форм индивидуального самовыражения, которые, будучи не подкрепленными ответственностью, становятся основой для деструктивных субъективистских действий. Поэтому одной из важнейших задач любого общества, стремящегося к самоорганизации на демократических началах, является создание условий, позволяющих человеческой индивидуальности проявить свою неповторимость в реальном социальном действии, в сфере реальных взаимоотношений с другими людьми, проявить себя в качестве личности в действиях действительно важных, значимых не только для себя, но и, в первую очередь, для других. Именно о такой личности размышлял известный советский философ Э.В.Ильенков, когда писал, что подлинная личность — это та, в которой «сконцентрировано, как в фокусе, социально значимое (то есть значимое для других) дело их жизни, ломающее косные штампы, с которыми другие люди свыклись, несмотря на то, что эти штампы уже устарели, стали тесны для новых, исподволь созревающих форм отношений человека к человеку» [1; 233]. Обращаясь к исследованию процесса политической модернизации в Казахстане, мы исходим из убеждения, что нельзя провести строгую границу между жизнью отдельного человека, его «частными» интересами и жизнью общественной. В нашем понимании жизнь человека в обществе и его положение как гражданина определенного государства являются необходимыми предметами размышления каждого ответственного индивидуального сознания. Поскольку, как заметил еще Аристотель, государство существует «не просто ради существования, но скорее ради благой жизни» [цит. по: 2; 281] и появляется государство только тогда, когда «создается общение ради благой жизни между семействами и родами, ради совершенной и достаточной для самой себя жизни» [цит. по: 2; 281]. Соответственно, основным элементом любой политической системы как способа решения проблем, важных для всего общества, является наличие прямой зависимости между совершенствованием нравственных устоев отдельного человека как личности и совершенствованием порядка общественной жизни, действующих в ней социальных норм и учреждений.