Объяснение:Природне середовище було, є і буде незмінним партнером людини в їх повсякденному житті. Ми черпаємо із скриньки природи всі наші багатства. Природа, її краса і велич залишаються нашим головним скарбом, нашою святинею, якій непідвладні час, мода…
В. О. Сухомлинський стверджував, що сама по собі природа не розвиває і не виховує. Залишивши дитину наодинці з нею, годі сподіватись, що вона під впливом навколишнього середовища стане розумною, глибоко морально, непримиренною до зла. Однак разом з культурою, людським впливом проявляється сила настільки сильно, що неможливо це не помічати. Тільки активна взаємодія з природою здатна виховувати найкращі людські якості.
Свідоме і бережливе ставлення кожної людини до природи можливе тільки при наявності екологічної культури, широких екологічних знань, які повинні формуватись, починаючи з дитинства. Знання екологічних норм, закономірностей розвитку природи, знайомства з загадковим світом тварин, рослин, з особливостями їх поведінки, проблемами, які виникають в їх житті, дуже часто з вини людини, дадуть можливість кожному відчути особисту відповідальність за майбутнє природи.
сподіваюсь правильно...
Тэкля — немаладая ўжо жанчына, удава палясоўшчыка Пісьменнік падкрэслівае, што паміж прыродай і старой жанчынай існуе нябачная сувязь. Жыццё Тэклі было розным: таму і ўзнікалі то светла-сумныя ўспаміны, то цягасна-жалобныя.
«Тэкля любіла хадзіць па суседзях — вельмі гутарлівая баба была, але і любіла сядзець адна на прызбе і думаць сваю думку.
Яна любіла пазіраць на стары лес і на сівыя хмаркі доўга-доўга, і старыя вочы прыкрываў сму-так: успаміны старадаўнія, як цені, лезлі ў яе душу, праляцеўшыя годы маляваліся ёй ясна, жыва, быццам перад вачыма бачыць яна ўсё... Надта шкадаваць пройдзены час няма чаго —- помніць яшчэ і цяпер пабоі і лаянкі п'янага Цыпрука свайго.” Жыццё старой Тэклі было цяжкім і сумным: « Усё жыццё яна была загнана ўсімі, і калі сці, то вочы не пакідалі выразу вечнага смутку».
Але была ў яе на душы адна ўсцеха: “Затое адну пацеху мае яна, якая гоіць раны, адна надзея — гэта адзіны сын яе, Лаўрук. Во хто сядзіць у яе грудзях, як верабей у цёплым гняздзе». Аднак мы даведваемся, што Лаўрук даўно не жыве побач з ёю, бо яго ўзялі на выхаванне паны. Але маці спадзявалася і моцна верыла ў тое, што сын яе памятае і з радасцю сустрэне. Яна хвалілася перад суседзямі Лаўруком — яго выглядам і прафесіяй адвакат
