Основа технических знаний Вариант 1
Для статически определимого стального ступенчатого бруса построить эпюры продольных сил, нормальных напряжений и перемещений. Проверить прочность бруса. Материал – сталь Ст 3, модуль продольной упругости Е=2·105 МПа, допускаемое напряжение [σ]=160МПа.

ЭНЦИКЛОПЕДИЯ

Всемирная история

Меню

Вход для экспертов

Поиск по Энциклопедии

МАССОВЫЕ РЕПРЕССИИ

0 комментариев

МАССОВЫЕ РЕПРЕССИИ - репрессии, осуществляемые государственной властью или институтами, выполняющими её функции, в отношении больших групп населения по политическим, социальным, религиозным, идеологическим и иным мотивам.

При­ме­не­ние массовых репрессий фик­си­ру­ет­ся в раз­ных ци­ви­ли­за­ци­ях прак­ти­че­ски во все ис­то­рические эпо­хи. К ним час­то при­бе­га­ли в Древ­нем ми­ре: ис­то­рические ис­точ­ни­ки ос­та­ви­ли мас­су сви­де­тельств о по­доб­ных со­бы­ти­ях, про­ис­хо­див­ших по различным по­во­дам (мас­со­вые каз­ни при­вер­жен­цев кон­фу­ци­ан­ст­ва в Ки­тае в прав­ле­ние императора Цинь Шиху­ан­ди в III веке до н. э., пре­сле­до­ва­ния ран­них хри­сти­ан в Римской им­пе­рии, пе­ре­се­ле­ние це­лых пле­мён в государстве ин­ков Тау­ан­тин­суйу и т. д.). Массовые репрессии про­дол­жа­лись в сред­ние ве­ка и ран­нее Но­вое вре­мя как на Вос­то­ке, так и на За­па­де. Они мог­ли вы­сту­пать ору­ди­ем ук­ре­п­ле­ния цен­тра­ли­за­тор­ских тен­ден­ций в по­ли­ти­ке пра­ви­те­лей (пре­сле­до­ва­ния по­ли­тических про­тив­ни­ков, а так­же буд­ди­стов и хри­сти­ан в Япо­нии в го­ды прав­ле­ния Тоё­то­ми Хи­дэё­си, ка­ра­тель­ная дея­тель­ность оп­рич­ни­ны Ива­на IV Ва­силь­е­ви­ча, вы­тес­не­ние или унич­то­же­ние не­по­кор­ных ин­дей­ских пле­мён в Но­вом Све­те и др.) или осу­ще­ст­в­ле­ния мер, на­прав­лен­ных на дос­ти­же­ние кон­фес­сио­наль­но­го един­ст­ва (например, го­не­ния на гу­ге­но­тов во Фран­ции, на пре­сви­те­ри­ан, а позд­нее и ка­то­ли­ков в Анг­лии, на ста­ро­об­ряд­цев в Рос­сии).

Ран­ние бур­жу­аз­ные ре­во­лю­ции при­нес­ли с со­бой но­вую вол­ну массовых репрессий, при­няв­ших осо­бен­ный раз­мах во вре­мя яко­бин­ско­го тер­ро­ра в пе­ри­од Фран­цуз­ской ре­во­лю­ции XVIII века. Ук­ре­п­ле­ние бур­жу­аз­но­го пра­во­по­ряд­ка и воз­ник­но­ве­ние ос­нов гра­ж­дан­ско­го об­ще­ст­ва в ка­пи­та­ли­стических стра­нах су­зи­ли мас­шта­бы при­ме­не­ния массовых репрессий, хо­тя не ис­клю­ча­ли их пол­но­стью (например, унич­то­же­ние ин­дей­ско­го по­се­ле­ния Вун­дед-Ни в США в 1890 году). В то же вре­мя ко­ло­ни­аль­ные за­хва­ты при­да­ли массовым репрессиям но­вый им­пульс, по­сколь­ку они ста­ли обыч­ной прак­ти­кой ев­ропейских дер­жав, си­лой при­ну­ж­дав­ших к под­чи­не­нию ог­ром­ные мас­сы на­се­ле­ния на за­воё­ван­ных тер­ри­то­ри­ях. В XX веке массовые репрессии не толь­ко не уш­ли в про­шлое, но ох­ва­ты­ва­ли ещё боль­шее чис­ло лиц и да­же це­лые на­ро­ды: в хо­де гражданских войн ус­та­но­вив­шая­ся на той или иной тер­ри­то­рии власть ши­ро­ко ис­поль­зо­ва­ла массовые репрессии для за­пу­ги­ва­ния сво­их про­тив­ни­ков и со­чув­ст­во­вав­ших им групп на­се­ле­ния («крас­ный» и «бе­лый» тер­рор), ок­ку­пационная ад­ми­ни­ст­ра­ция при­ме­ня­ла жес­то­кие ме­ры на за­хва­чен­ных тер­ри­то­ри­ях (например, японская вла­сти в Ки­тае). К массовым репрессиям близ­ки эт­нические «чи­ст­ки», ко­то­рые обыч­но про­во­дят­ся не са­ми­ми вла­стя­ми, но про­во­ци­ру­ют­ся или по­ощ­ря­ют­ся ими (рез­ня ар­мян в Тур­ции в 1894-1896 годах и 1915 году; со­бы­тия, свя­зан­ные с эт­ническими кон­флик­та­ми на тер­ри­то­рии бывшей Юго­сла­вии в конце XX века или меж­пле­мен­ны­ми кон­флик­та­ми в ря­де мо­ло­дых стран Аф­ри­ки). Ко­лос­саль­ный ущерб раз­ви­тию об­ще­ст­ва на­нес­ли мас­со­вые ре­прес­сии 1920-х - на­ча­ла 1950-х годов в СССР. Массовыми репрессиями со­про­во­ж­да­лась «Куль­тур­ная ре­во­лю­ция» 1966-1976 годов в Ки­тае, они со­ста­ви­ли ос­но­ву внутренней по­ли­ти­ки «крас­ных кхме­ров» в Кам­бод­же. Массовыми репрессиями от­ме­че­но ус­та­нов­ле­ние во­енных дик­та­тор­ских ре­жи­мов в ря­де стран Латинской Аме­ри­ки во второй половине XX века. То­таль­ный ха­рак­тер при­ня­ли в на­ци­ст­ской Гер­ма­нии, не толь­ко на за­хва­чен­ных тер­ри­то­ри­ях, но и внут­ри са­мой стра­ны, вы­рас­тая до мас­шта­бов ге­но­ци­да.

объяснение:

арабсько-хозарські війни були епізодом довгої боротьби між кочуючими на північ від кавказу різними і розташованими на південь від нього цивілізованими державами, коріння яких сягають глибокої давнини. головними шляхами вторгнень номадів були дар'яльська ущелина і каспійська брама, а тому розташовані південніше держави здавна прагнули їх контролювати. саме тому шахи держави сасанідів проявляли до них великий інтерес і розгорнули в v–vi століттях грандіозне фортифікаційне будівництво в дербенті[6][7], що став в майбутньому одним з ключових місць зіткнень хозар і арабів[1]. у цей час були зведені такі споруди, як дербентський мур і фортеця нарин-кала. варто відзначити, що в середньовіччі виникла легенда, згідно з якою всі ці укріплення звів олександр македонський, заточивши тим самим міфічні племена гог і магог[8]. саме завдяки цій легенді каспийска брама отримала свою другу назву — александрова брама. крім того, ранньосередньовічні автори асоціювали гог і магог з хозарами, які прийшли на зміну скіфам і гунам][9].

після того, як арабський халіфат підкорив державу сасанідів, араби успадкували проблему захисту своїх північних рубежів від номадів. проте на відміну від персів, які посіли глуху оборону, араби, слідуючи мусульманській концепції про поділ світу на дар аль-іслам («простір ісламу») і дар аль-харб («простір війни»), вважали своїм обов'язком ісламізувати племена номадів і включити їх землі до складу своєї держави[10]. тому східна частина кавказу (сучасні дагестан , азербайджан і іранський азербайджан) стала ареною регулярних військових дій між хозарами і арабами. головними цілями арабських військ були міста дербент, беленджер і семендер . через це хозарам довелося перенести свою столицю з семендер в більш віддалений і безпечний ітиль[11].

крім того, арабсько-хозарські війни були деякою мірою пов'язані з арабсько-візантійською боротьбою за східну частину анатолії, яка ічно примикає до кавказу. візантійські імператори розуміли, що хозарський каганат може бути для них дуже цінним союзником проти мусульман і прагнули зміцнити відносини з ним. тому у 705 році імператор юстиніан ii взяв у дружини хозарську принцесу[12][13]. можливість хозар і візантійців взаємодіяти через територію вірменії представляла для халіфату серйозну небезпеку, особливо враховуючи відносну близькість вірменії до сирії, в якій розташовувалася столиця омейядів — . тому деякі візантісти, зокрема, дмитро оболенський, називають головною причиною арабсько-хозарських війн прагнення мусульман позбавити візантію сильного союзника в особі хозарії[14]. проте ймовірніше, що самі візантійці спонукали хозар атакувати халіфат, прагнучи зменшити зростаючу напругу у своїх східних кордонів[15]. трохи пізніше, в 733 році, інший візантійський імператор, лев iii ісавр, заради зміцнення хозаро-візантійського союзу одружив свого сина і спадкоємця костянтина на хозарській принцесі чичак[16][17].

також як додатковий привід для конфліктів було висунуто припущення, що араби прагнули з їх взяти під свій контроль північну гілку великого шовкового шляху. однак історик джеральд мако оскаржує цю твердження, вказуючи, що затухання арабо-хозарських конфліктів відноситься якраз до часу найвищого розквіту шовкового шляху, тобто до другої половини viii століття[18].