Сава́нны — обширные пространства в субэкваториальном поясе, покрытые травяной растительностью с редко разбросанными деревьями и кустарниками. Типичны для субэкваториального климата с резким разделением года на сухой и дождливый сезоны.
Травянистая растительность саванн состоит по преимуществу из высоких сухо- и жесткокожистых злаков, растущих обыкновенно дерновинами; к злакам примешиваются дерновины других многолетних трав и полукустарников, а в сырых местах, затопляемых весной, — также и различных представителей семейства осоковых Кустарники разрастаются в саваннах иногда большими зарослями, занимая площадь во много квадратных метров. Деревья саванн обыкновенно низкорослы; самые высокие из них бывают не выше наших плодовых деревьев, на которые они очень похожи своими кривыми стеблями и ветвями. Деревья и кустарники иногда оплетаются лианами и обрастают эпифитами. Луковичных, клубненосных и мясистосочных растений в саваннах, особенно в Южной Америке, бывает немного. Лишайники, мхи и водоросли встречаются в саваннах крайне редко, только по камням и деревьям.
Условия жизни в саванне очень суровые. Почва содержит мало питательных веществ, во время сухих сезонов она пересыхает, а во время влажных — заболачивается. К тому же в конце сухих сезонов там часто случаются пожары. Растения, что при к условиям саванн, очень жесткие. Там растут тысячи различных трав. А вот деревьям, чтобы выжить, необходимы некоторые специфические качества для защиты от засухи и огня. Например, баобаб отличается толстым, защищённым от огня стволом словно губка, хранить в себе запасы воды. Его длинные корни всасывают влагу глубоко под землёй. Акация имеет широкую плоскую крону, которая создаёт тень для растущих ниже листьев, предохраняя тем самым их от высыхания. Многие районы саванн теперь используются для скотоводства и дикие формы жизни там полностью исчезли. Впрочем, в африканской саванне имеются огромные национальные парки, где дикие животные живут до сих пор
еволюція форм власності. розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у xx ст. відбувався через створення крупних капіталістичних ферм, колективних господарств, чисельності фермерських господарств, розширення орендних відносин. так, в ії існує унаслідувана ще з часів феодалізму земельна власність титулованої аристократії, яка здається в оренду.
у сша кількість фермерських господарств з початку xx ст. до середини 90-х років скоротилася з 5,8 млн. до майже 2 млн. на одне господарство припадає в середньому 180 га землі. до 60% з них ведуть господарство самі, без залучення найманої робочої сили. з них 1,3 млн. дрібних фермерських господарств виробляють менше 9% сільськогосподарської продукції. водночас 300 тис. крупних капіталістичних господарств (13,8%) виробляли в середині 90-х років понад 70% сільськогосподарської продукції, наймаючи майже 80% робочої сили. кожне з цих господарств володіло в середньому 1400 га землі й було крупним науково-виробничим об'єднанням. їх роль у третьому тисячолітті ще більше посилиться.
у сша налічується до 5 тис. кооперативів, які переробляють майже 30% фермерської продукції. у швеції — понад 100 тис. фермерських господарств, переважна більшість з яких є членами сільськогосподарських кооперативів.
у країнах західної європи розмір фермерських господарств значно менший. так, у данії середня ферма має 32 га землі, в німеччині — 18, у бельгії — 15, у франції — 14, в італії — 6, у. греції — 4 га. але характерним для цих країн є вироблення основної маси сільськогосподарської продукції крупними капіталістичними фермами. крім того, існування більшості цих ферм можливе лише тому, що частка різних державних субсидій на сільськогосподарську продукцію, які одержує безпосередній фермер, становить у країнах єс 50%, у сша — 35, в японії — 75%. без такої фермерські господарства не могли б вижити. так, за підрахунками німецьких економістів, оптимальний розмір ферми повинен становити 100 га, а для створення таких фермерських господарств необхідно мати капітал від 750 тис. до 1 млн. марок. але така практика в україні не впроваджується.
орендні відносини. значного поширення в розвинутих країнах світу набула оренда — тимчасове надання землі за плату капіталісту-орендарю або селянину-працівникові, який не наймає робочої сили. наприклад, у франції орендується більше половини земель, в ії — до 40%. у сша понад третини сільськогосподарських угідь є власністю держави, передається в оренду терміном на 1—2 роки і за виконання договору продовжується.
щоб отримати землю в оренду, орендар повинен: мати відповідні знання і досвід роботи на землі, добре здоров'я, певний вік (в ії — до 40 років, у франції до припинення 25-річного терміну оренди він не повинен досягти пенсійного віку), певний капітал, отриманий від праці на фермі та ін.
різновид оренди — сімейна оренда, за якої глава сім'ї передає свою ділянку землі в оренду за певну плату одному з членів родини. у німеччині та ії на цей вид оренди припадає 15—20% всієї орендної землі. особливістю аграрних відносин у деяких розвинутих країнах світу є об'єднання сімейних ферм у сільськогосподарські корпорації. наприклад, у сша в такі корпорації об'єдналися майже 90% сімейних ферм, а 95% корпорацій містять до 10 ферм.
аграрні відносини у колишньому срср. у колишньому срср штучно розрізняли дві форми власності — колективну і державну. насправді колективна форма власності в сільському господарстві була квазіколективною (удаваною), одержавленою. іння нею здійснювалося адміністративно-командними , впродовж кількох десятиліть через механізм "ножиць цін" (завищених на продукцію промисловості та занижених на сільськогосподарську), весь додатковий і значна частина необхідного продукту вилучалися з села. внаслідок такого пограбування селян зростало відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до праці тощо. крім того, провадилася політика прискореного зменшення кількості колгоспів і збільшення — радгоспів. проте значно більша кількість зайнятих у сільському господарстві україни, родючі землі давали змогу виробляти майже таку саму кількість сільськогосподарської продукції, як і в окремих країнах європи.
після розпаду срср перед незалежними державами постало питання про шляхи радикальної перебудови аграрних відносин
