Для свого самозбереження суспільство прагне наділити нове покоління необхідними для даного суспільства навичками групового виживання, сформувати такий механізм соціальної адаптації молоді, який би перетворював нове покоління в органічну частину вже існуючого соціуму.
Відомі слова Е. Дюркгейма: якщо пристосувати індивіда до конкретних соціальних умов і сформувати індивідуальний характер у відповідності з основними рисами домінуючого соціального характеру, то людина буде діяти з найбільшою продуктивністю, необхідною і корисною суспільству, тобто буде сформовано "продуктивний характер". Саме тому метою і призначенням соціалізації є формування індивіда, який має ознаки і діє як елемент саме цього співтовариства, який буде в змозі забезпечити збереження і виживання себе як члена цього суспільства і суспільства як свого другого, колективного "Я" у взаємовідносинах з іншими групами.
Молода людина, організовуючи свою діяльність в соціальному просторі і часі, еволюціонує разом із суспільством. Передача в процесі соціалізації суспільного досвіду та знань не тільки уподібнює індивіда групі, що складає інтерес останньої, а й дозволяє йому використовувати цей символічний капітал у власних інтересах. Така подвійність відбиває поєднання конкретних напрямків соціалізації: по-перше, формування індивідуальністю власного зразка, з’ясування своєї ідентичності і, по-друге, само ототожнення з оточенням – іншими людьми, групою, ціннісними моделями. Ця подвійність достатньо умовна і зникає при конкретному розгляді ідентифікації, проте методологічна значимість такого виділення безумовна.
