1) Коефіцієнт природного приросту — демографічний показник відношення кількості народжених за рік на 1 тис. жителів до середньої чисельності всього населення. Використовується для характеристики інтенсивності природного руху. Вимірюються у проміле (‰).
2) Чисельність насе́лення Украї́ни на 1 липня 2020 року згідно даних ООН становила 43,733 млн осіб разом з Кримом (35-те місце у світі)[1]. За оцінкою Державної служби статистики України, станом на 1 січня 2021 року чисельність наявного населення України з врахуванням тимчасово окупованої території Донецької області, Луганської області, але без Автономної Республіки Крим і міста Севастополь становила 41 588,4 тис. осіб[2]. Чисельність українців стабільно зменшується[3], народжуваність 2017 року становила 10,3 ‰ (189-те місце у світі), смертність — 14,4 ‰ (5-те місце у світі), природний приріст — -0,41 % (220-те місце у світі) . Історично чисельність населення країни зростала так: станом на 1917 рік на території у сучасних межах України мешкало 38,8 мільйонів осіб (11-те місце у світі серед сучасних держав); на початок Другої світової війни, 1939 року — 39 млн осіб; після війни у межах УРСР 1959 року мешкало 42 млн осіб; 1970 року — 47 млн осіб; на момент здобуття незалежності, 1991 року — 52 млн осіб; згідно з переписом 2001 року — 48,5 млн осіб; перед початком російсько-української війни, на початку 2014 року — 45,5 млн осіб .
Населення країни розміщене нерівномірно. Велика кількість населення сконцентрована у великих промислових центрах східних областей і Центрального Придніпров'я, навколо приморських міст Північного Причорномор'я, Південного узбережжя Криму, у столиці та навколо неї. Водночас сільське населення найбільше сконцентроване в Прикарпатті, Галичині та на Поділлі . Пересічна густота населення — 74,3 особи/км² . Рівень урбанізованості досить високий — 69,1 %; в країні налічується 1345 міських поселень, з яких чотири міста-мільйонника — Київ (столиця), Харків, Одеса й Дніпро. Місто Донецьк внаслідок депопуляції втратило частину населення і статус мільйонника
Україну населяють переважно українці, їхня частка превалює над частками інших народів в усіх областях, окрім Криму, де частка росіян трохи більша за половину. У містах, особливо сходу та півдня, велика частка росіян та представників інших народів, що обумовлено масовою імміграцією в часи перебування у складі Російської імперії та особливо Радянського Союзу. Регіонами компактного проживання національних меншин є: кримські татари — Крим, румуни й молдовани — Буковина, угорці — Закарпаття, болгари, молдовани й гагаузи — Одещина, болгари й греки — Приазов'я . Офіційна мова — українська, дуже поширена у вжитку російська мова, регіонально — кримськотатарська (Крим), румунська (Буковина), угорська (Закарпаття) та інші .
Більшість населення України сповідує християнську віру і відносить себе до однієї з конфесійних громад: Української православної церкви Московського патріархату, Православної церкви України, Української греко-католицької і римо-католицької церков. Стрімко розвиваються різноманітні громади протестантських церков (переважно на сході); відроджуються громади мусульман (у Криму) створюються нові (переселенцями у великі міста сходу); історично широко представлені юдейські громади у містах і містечках від Львова до Харкова, від Києва до Одеси
Демографічні й соціологічні дослідження в країні ведуться рядом державних органів і науково-освітніх установ .
Регулярно проводяться переписи населення. За радянських часів, за рекомендаціями відповідних установ ООН, кожного десятиліття; за часів незалежності лише один раз — Всеукраїнський перепис населення 2001 року .
3) Природний рух населення, відтворення населення — сукупність процесів народжуваності, смертності і природного приросту, що забезпечують безперервне відновлення і зміну людських поколінь[1].
Відтворення населення поєднує в собі як біологічні, так і, навіть у більшій мірі, соціально-економічні чинники:
Рівень народжуваності залежить від умов життя людей, розвитку культури, добробуту, залучення жінок до участі в економічній сфері, релігійних поглядів тощо[1].
Рівень смертності тісно пов'язаний з матеріальним становищем людей, розвитком охорони здоров'я, харчуванням життя, політичної ситуації, військових конфліктів тощо[1].
Наряду с промышленностью и сельским хозяйством транспорт является третьей важнейшей отраслью материального производства, и, хотя эта отрасль ничего не производит, её роль в перераспределении товаров и пассажиров трудно недооценить. Мировой транспорт включает в себя пути сообщения, транспортные средства и транспортные предприятия. В настоящее время продолжает формироваться мировая транспортная система.
В ведущая роль в экономике и в целом в обеспечении жизнедеятельности общества принадлежала гужевому и водным видам транспорта. С конца XIX века лидерство перешло к железнодорожному. Это обеспечило возможности перевозок крупных объёмов сырья, материалов и готовых изделий и развитию многих отраслей промышленности – чёрной металлургии и машиностроения, значительно расширило рынок сбыта промышленной и сельскохозяйственной продукции.
С появлением автомобильного транспорта в начале XX в. начинается очередной этап промышленного развития, характерной чертой которого стало углубление внутриотраслевой специализации, широкое развитие кооперационных связей. Возникли отрасли промышленности, производящие необходимые для автомобилестроения и дорожного строительства материалы и полуфабрикаты. Развитие железнодорожного и автомобильного транспорта значительно увеличило подвижность населения, что, в свою очередь, повлияло на ускорение процесса урбанизации.
В XX веке было освоено воздушное пространство. В странах, где развивалось авиастроение (СССР, США, Франция, Германия и др.), а также в наиболее крупных по территории государствах начала формироваться сеть авиалиний.
Трубопроводный транспорт. Активное строительство магистральных нефте- и газопроводов началось только во второй половине XX в.
Развитие электронного вида транспорта связано с внедрением в нашу жизнь современных технологий, поэтому его активное использование приходится уже на начало XXI века.
В настоящее время главными видами транспорта являются автомобильный, железнодорожный, внутренний водный (речной и озерный), морской, воздушный и трубопроводный, соответственно, современная мировая сеть путей сообщения включает в себя автомобильные и гужевые дороги, железные дороги, водные пути (реки, каналы и водохранилища), трубопроводы и авиалинии, морские пути. Современная транспортная сеть мира превышает 40 млн. км.
Транспортная система – совокупность взаимосвязанных местных, региональных, национальных транспортных систем.
Железнодорожный транспорт отличает работать непрерывно: практически без остановок в течение многих суток. Это единственный транспорт, работа которого мало зависит от погоды и времени года. Железнодорожный транспорт перевозит массовые грузы на огромные расстояния. Велика его роль и в пассажироперевозках. Недостатками его являются очень высокая стоимость строительства железных дорог и их высокие требования к характеру рельефа.
Мировая железнодорожная сеть в основном сложилась еще к началу ХX века. В настоящее время её протяженность составляет около 14 млн. км. Железные дороги имеются в 140 странах мира. Более половины их общей длины располагается на территории всего десяти стран. Среди них США, Россия, Канада, Индия, Китай, Австралия, Аргентина, Франция, ФРГ и Бразилия – видим, что, как правило, эти страны имеют большую площадь.
Важной характеристикой дорожной сети является её густота.
Густота транспортной сети – это протяжённость дорог, приходящихся на единицу площади. Наибольшую густоту железнодорожной сети имеют Европейские страны (средний показатель – 100 км на 1000 км2 площади). В России этот показатель составляет примерно 5 км на 100 км2 площади, в странах Африки – 2,7 км на 100 км2.
