з кінця ii ст. римська імперія вступає у тривалу кризу. після смерті останнього представника династії антонінів основна роль у призначенні імператора належала армії або сенату. тому правителів того часу назрівали «солдатськими» або «сенатськими» імператорами.
армія перестала підкорятися законам, солдати навіть продавали престол тому, хто обіцяв їм більше заплатити. правителі змінювалися кожні 2-3 роки, а іноді через кілька місяців. як правило, їх убивали змовники або незадоволені легіонери.
підкорені народи не бажали миритися зі своєю долею і весь час піднімалися на визвольну боротьбу. міжусобні війни за владу в середині держави, напади сусідніх племен порушили її єдність і традиційні зв'язки між провінціями. прийшли в запустіння землі, зменшилися врожаї, почався занепад ремесел і торгівлі.
використання рабів перестало давати рабовласникам звичний прибуток, адже ті не були зацікавлені в результатах своєї праці, оскільки нічого за неї не отримували. за першої-ліпшої нагоди вони втікали або повставали.
у iii ст. власники великих земельних маєтків почали роздавати рабам невеликі ділянки землі для обробітку. таким рабам дозволяли мати сім'ю, будинок, власне невелике господарство. їх називали рабами з хатинами. за користування землею вони платили орендну плату та віддавали певну частину врожаю.
величезні земельні володіння неможливо було обробити лише за рабів. тому землевласники почали надавати земельні ділянки в оренду вільним селянам, розореним городянам та іншим збіднілим людям. таких орендарів називали колонами.
колони були більше зацікавлені в результатах своєї праці, ніж раби, проте й вони не могли вивести з кризи господарство риму.
Отношение Карамзина к крепостному праву так же, как и его исторические взгляды, представляло достаточно сложное сочетание монархического мировоззрения с влиянием идеалистической философии XVIII века, в особенности учения Ж. -Ж. Руссо. Будучи убежден, что основой всемирного прогресса является духовное совершенство людей, Карамзин — историк и мыслитель — естественно, выступал против грубого насилия над личностью, «тиранства» даже на царском престоле. Так, он хвалил Екатерину II за то, что она «очистила самодержавие от примесей тиранства». С этой же позиции он приветствовал политику Александра I. Конечно, как гуманист и сторонник просвещения, он не мог одобрять жестокости крепостнических отношений. Автор одной из монографий о Карамзине Н. Я. Эйдельман приводит характерный эпизод, освещающий отношение историка к крепостному праву: «Пушкин вспоминал о разговоре, в котором он, оспаривая Карамзина, сказал: „Итак, вы рабство предпочитаете свободе? ” Карамзин вспыхнул и назвал его клеветником». 5 Однако порицание «тиранства» не исключало апологетики самодержавия, веры в то, что им держится Россия, а следовательно, категорического отрицания насильственной ломки существующего порядка. Утверждая самодержавие, Карамзин, как историк, не мог в то же время не видеть связи между институтом феодальной монархии и крепостным правом. Отсюда двойственность его отношения к этому вопросу, выразившаяся и в литературных произведениях.
С точки зрения Карамзина, требования идеального самодержавия осуществила Екатерина II, и это зависело не только от личности императрицы, но и от общего уровня политического развития.
Прежде всего Екатерина обходилась без «средств жестоких», т. е. «без казни, без пыток, влияв в сердца министров, полководцев, всех государственных чиновников живейший страх сделаться ей неугодными и пламенное усердие заслуживать ее милость» (64); она допустила свободу высказываний по отношению к ней и к ее мероприятиям; она деятельно работала над усовершенствованием «всех внутренних частей нашего здания государственного» (65) и вела национальную внешнюю политику; но самое главное — Екатерина не требовала от россиян ничего противного их совести и гражданским навыкам.
Истинное, «мудрое» самодержавие рисовалось Карамзину как равнодействующая и созидательная сила, подчиняющая интересам государства аристократию и олигархию, уничтожающая разъединительные тенденции в обществе и предотвращающая анархию .
Таким образом, по мысли Карамзина, самодержавие ограничивается авторитетом «народности», которую нужно охранять и лелеять, не вмешиваясь в «домашнюю жизнь» народа.
