Во-первых, строительство сети железных дорог на севере происходило в два этапа, которые были отражением стержневых экономических процессов капиталистической модернизации страны: 60-е-70-е годы - время промышленного переворота, 80-е-90-е годы индустриализации страны. В связи с этим разными были не только темпы строительства, опыт постройки, но и формы собственности на железные дороги, цели их возведения, роль в экономическом и политико-стратегическом развитии региона.
Во-вторых, некоторые дороги были построены в конце XIX - начале XX века государством. В 60-е - 70-е годы в строительстве и эксплуатации железных дорог преобладающие позиции были у частного капитала. Это заставило внести коррективы в железнодорожную политику. С 80-х г., не ограничивая предоставление концессий частным обществам, государство начинает активно строить дороги и усиливает контроль над хозяйством частных железных дорог. Оно проводит мероприятия по унификации железнодорожных средств сообщения (введение единых для всей страны правил, тарифов, норм) (см. гл. 2, §1). Одновременно начинается выкуп частных железных дорог в государственную казну. Новыми для железнодорожного хозяйства в этот период явились тенденции централизованного управления. Их требовала новая система капиталистических отношений. Строительство дорог имело разную специфику, потому что замена частнохозяйственной концессионной системы на государственно-капиталистическую накладывает отпечаток на постройку и эксплуатацию. В-третьих, строительство некоторых дорог было завершено перед первой Мировой войной. Это отразилось на кратчайших сроках их постройки.
В-четвертых, строительство сети северных железных дорог имело большое значение для экономического и политико-стратегического развития региона интенсификации его развития. Необходимо отметить значение дороги для международных сообщений, т.к. её проведение позволило увеличить объёмы торговли с иностранными государствами.
Объяснение:
Перемога М.Хрущова над однопартійцями-сталіністами у 1957 р. започаткувала новий виток наступу на релігію і церкву в СРСР, що закінчився разом із усуненням Хрущова від влади у жовтні 1964 р. Було декілька обставин, що зумовлювали неуникнення розгортання чергової антицерковної кампанії в СРСР у цей період. Насамперед це стосується тогочасної панівної ідеологічної парадигми, що проголошувала «повну й остаточну перемогу соціалізму в СРСР» й передвіщала побудову комуністичного суспільства у недалекому майбутньому, в якому не мало бути місця для релігійних вірувань, релігійних організацій і віруючих [7, с.271-285].
Сформульовані XXI та XXII з'їздами КПРС рішення з викорінення релігії обумовили перебіг антицерковної кампанії на зламі 1950 — 1960-х рр., яка стала останньою спробою радянського політичного керівництва радикально розв'язати релігійне питання в СРСР. Відмінністю кампанії 1958—1964 рр. від попередніх сталінських антирелігійних кампаній стало безпрецедентне використання владою жорстких адміністративних методів для нищення релігійного життя в країні, яке помітно пожвавилося на середину 1950-х рр. і мало позитивну динаміку розвитку. Кампанія була позначена інтенсивним продукуванням радянськими органами влади різних гілок і рівнів великої кількості підзаконних актів, відомчих інструкцій і вказівок, що мали надавати вигляду законності новим формам і методам наступу на релігію і церкву в СРСР.
Сорри если не то
