Кочево́е госуда́рство — термин, принятый в исторической литературе для обозначения особой формы организации власти, присущей обществам кочевого типа. Основой такого государства была не инфраструктура (караванные пути и города (поселения) центры торговли и ремесел) на определённой территории (которая также не исключалась), а стратегически важное значение земли, обладание которой давало основу существования государства. Земля была нужна прежде всего для прокорма скота[1]. Как показывает история, государства такого типа были недолговечны, так как в связи с падением значения Великого шелкового пути (сухопутного пути доставки товаров из Китая и Индии), и развития морской торговли, кочевая цивилизация более 3 тысяч лет, пришла в упадок.
Кочевые государства, постоянно сменяя друг друга, существовали в Евразии с середины I тыс. до н.э. до XVIII века.
Учёные придерживают мнение, что скифы создали первое государство кочевников, но они не могли создать объединенную и могучую империю. Скифские племена были в состоянии раздробленности. Хунну (209 до.н. э. — 93 н.э) была первой империей кочевых народов мира. Возможно, хунны создали первое государство кочевников в Центральной Азии.
Иногда они достигали размеров «мировой империи», объединяя всю территорию Великой степи и соседние оседлые государства. Самыми большими среди таких империй были Тюркский каганат (VI век) и Монгольская империя (XIII век)[2].
Правомерность применения термина «государство» к объединениям кочевников поддерживается не всеми учёными[3]. У истоков отрицания кочевой государственности стояли немецкие философы Иммануил Кант и Георг Гегель[1]. Вне зависимости от этого, изучение особенностей политической структуры кочевых народов и причин их экспансии является центральными проблемами номадистики.
з кінця ii ст. римська імперія вступає у тривалу кризу. після смерті останнього представника династії антонінів основна роль у призначенні імператора належала армії або сенату. тому правителів того часу назрівали «солдатськими» або «сенатськими» імператорами.
армія перестала підкорятися законам, солдати навіть продавали престол тому, хто обіцяв їм більше заплатити. правителі змінювалися кожні 2-3 роки, а іноді через кілька місяців. як правило, їх убивали змовники або незадоволені легіонери.
підкорені народи не бажали миритися зі своєю долею і весь час піднімалися на визвольну боротьбу. міжусобні війни за владу в середині держави, напади сусідніх племен порушили її єдність і традиційні зв'язки між провінціями. прийшли в запустіння землі, зменшилися врожаї, почався занепад ремесел і торгівлі.
використання рабів перестало давати рабовласникам звичний прибуток, адже ті не були зацікавлені в результатах своєї праці, оскільки нічого за неї не отримували. за першої-ліпшої нагоди вони втікали або повставали.
у iii ст. власники великих земельних маєтків почали роздавати рабам невеликі ділянки землі для обробітку. таким рабам дозволяли мати сім'ю, будинок, власне невелике господарство. їх називали рабами з хатинами. за користування землею вони платили орендну плату та віддавали певну частину врожаю.
величезні земельні володіння неможливо було обробити лише за рабів. тому землевласники почали надавати земельні ділянки в оренду вільним селянам, розореним городянам та іншим збіднілим людям. таких орендарів називали колонами.
колони були більше зацікавлені в результатах своєї праці, ніж раби, проте й вони не могли вивести з кризи господарство риму.
