1. Знакомство с новыми терминами
2. ответы на во Да-нет»
3. Чтение текста
4. Выполнение задания на соответствие.
5. Рефлексия
Расставить порядок действий

1. Период конституционной монархии (1789-1792). Главная движущая сила - крупная аристократическая буржуазия (представители — маркизы Мирабо и Лафайет), политической властью владеют фельяны. В 1791 г. была принята первая Конституция Франции (1789 г.).
2. Жирондистский период (1792-1793). 10 августа 1792 г. монархия пала, король Людовик XVI и королевская семья были арестованы, к власти пришли жирондисты (название от департамента Жиронда, в котором находится город Бордо, оттуда были многие жирондисты, например Бриссо), провозгласившие Францию республикой. В сентябре 1792 г. взамен предусмотренного отмененной Конституцией 1791 г. Законодательного собрания Франции было созвано новое Учредительное собрание - Национальный конвент. Однако в Конвенте жирондисты оказались в меньшинстве. Также в Конвенте были представлены якобинцы, исповедовавшее более левые взгляды, чем жирондисты, выразители интересов мелкой буржуазии. Большинство в Конвенте составило так называемое «болото», от позиции которого фак¬тически зависела судьба революции.
3. Якобинский период (1793-1794). 31 мая-2 июня 1793 г. власть перешла от жирондистов к якобинцам, устанавливается якобинская диктатура, республика была укреплена. Разработанная якобинцами Конституция Франции так и не была введена в действие.
4. Термидорианский период (1794-1795). В июле 1794 г. в результате термидорианского переворота якобинцы были свергнуты, а их лидеры казнены. Во французской революции обозначился консервативный поворот.
5. Период Директории (1795-1799). В 1795 г. была принята новая Конституция Франции. Конвент был распущен. Учреждена Директория - коллективный глава государства, состоящий из пяти директоров. Директория была свергнута в ноябре 1799 г. в результате брюмерского переворота под руководством генерала Наполеона Бонапарта. Это ознаменовало конец Великой французской буржуазной революции 1789-1799 гг.

Після перипетій війн та революцій, західноукраїнські землі опинилися у складі трьох різних держав.

Молода польська держава приєднала до свого складу так звані «східні креси» — території на Сході, що становлять нині частини Литви, Західної Білорусі, Волині та Галичини. Ці два українських регіони були визнані за Польщею у результаті підписання у 1921 році Ризького миру з більшовиками, а також підписання Версальського миру, що визначив світовий порядок після Першої світової війни.

Національні меншини становили майже третину населення міжвоєнної Польщі і були її найбільшою проблемою. Українці були другими за чисельністю після власне поляків — більше 5 мільйонів, що становило 15% населення держави.

Українці Волині та Галичини, згідно з угодами та договорами, мали б отримати культурну автономію. Проте поляки не поспішали виконувати взяті на себе зобов'язання. Українці Галичини чинили спротив встановленню польської влади в регіоні: бойкотували перепис і вибори, а також створили у Львові у 1921 році Таємний український університет. У 1920 році ветеран Української революції та полковник УНР Євген Коновалець створює Українську військову організацію. Члени УВО обрали підпільні та терористичні методи боротьби, зокрема вчинили невдалий замах на Юзефа Пілсудського. Проте, у 1923 році країни Артанти остаточно визнали право Польщі на Східну Галичину, після чого уряд ЗУНР, що все ще боровся в еміграції, саморозпустився.

В культурно-освітньому плані, польська держава у 20-х роках була повною протилежністю УСРР, де в цей час на повних парах неслася українізація. Польща обрала тактику асиміляції етнічних меншин. Полонізація відбувалася у системі освіти, де розпочався перехід на двомовні польсько-українські школи. На управлінські посади приймали переважно поляків