Мілієве.
У період неоліту тут розселялись племена трипільської культури (4 тисячоліття до н. е. — 3 тисячоліття до н. е. — стоянки: Дорошівці, Хлівище, Шипинці, Киселів, Гвіздівці, Глибока, Чудей, Серет, Сучава, та ін.
У першій половині 1 тисячоліття до н. е. землі краю були зайняті скіфськими племенами. Перша історична довідка про цей народ, який населяв Буковину ще до початку нашої ери, датована V ст. до н. е., є у грецького історика Геродота. У своїх довгих подорожах він доходив також до місцевостей між Тірасом та Борисфеном і у своїх описах згадує також ріки Пората і Тіарантос, які він разом з іншими трьома притоками Дунаюназиває скіфськими ріками.
Перський цар Дарій I Великий у 513 році до н. е. в ході відомого походу на скіфів витіснив останніх з цих земель.
У часи Олександра Великого, коли влада скіфів була вже повалена, у володіннях держав по нижньому Дунаю з'являється фракійське плем'я геттів. Періодично цей войовничий народ проникав до місцевостей витоків Прута і Серету, оскільки їх володіння все більше розширялися в бік півночі.
У ІІ ст. до н. е. сармати, що прийшли зі сходу через Дон, стали безпосередніми сусідами геттів, які витримали багато суворих битв з цими племенами, але врешті-решт втратили своє панівне положення.
Антський союз (VI ст.)На межі тисячоліть (І ст. до н. е.-ІІІ ст. край заселяли варварські племена бастарнів. Водночас на землях Трансільванії та на схилах Карпат розсилилися даки, які поділялися на багато племен. Ці племена були об'єднані одним з вождів Бурвістою і на землях геттів було засновано імперію даків — Дакію. Проте вже після короткого періоду розквіту вона розпалася внаслідок внутрішніх протиріч і тільки на кінець І ст. войовничий цар Децебал, який завдав римлянам багато турбот, знову об'єднав всі дакські племена і відновив імперію.
У подальшому землі краю входили до державних утворень готів. У IV ст., після нашестя гунів, територія краю повністю знелюдніла. Вторгнення гунів у Європу спровокувало велике переселення народів (V ст.).
З кінця V — початок VI ст.ст. землі краю заселяють слов'яни, які неспішно просувались на південь долинами Пруту, Серету, Дністра. За даними готського історика Йордана та візантійського історика Прокопія край в ті часи заселяли склавіни. Пізніше у центральній Європі сформувалося державне утворення — Антський союз, який існував до VII-го ст. як союз слов'янських племен (антів), до якого увійшли усі буковинські землі. До складу слов'янського державного утворення входили шість великих племінних груп. Вони відомі з давньоруських літописів як особлива південно-західна група «племен»: уличі, бужани, дуліби, волиняни, тиверці, білі хорвати. Останні заселяли землі буковинського краю. Центром Антського союзу було поселення Головське, що стояло там, де тепер стоїть Львів.
Споконвічними жителями Буковини були слов'янські племена, свідченням цього є численні досліджені стоянки зарубинецької (ІІ ст. до н. е.-II ст.) та черняхівської (II-VII ст.ст.) археологічних культур. Це підтверджує автохтонність українського населення на землях Буковини.
Завоеванные римлянами за пределами Италии области были объявлены провинциями (первой была Сицилия) . Провинция по-латински - "побежденная страна". Сенат назначал наместников для управления провинциями. Наместники безнаказанно грабили их. Оправдывала себя римская поговорка: "провинция - это добыча римского народа". В провинциях - лучшие земли, рудники, каменоломни, соляные промыслы, изделия из драгоценных металлов, произведения искусства - римляне забирали себе. Они обкладывали уцелевшее после войны население тяжелыми налогами, а неплательщиков продавали в рабство. В Италии скопились большие богатства, награбленные в провинциях, и множество рабов.
Особенности рабовладения в Риме. 1. Ни в одной другой древней стране не было такого количества рабов. Главным источником рабства была война, продажа пленных.
2. Нигде рабы не стоили так дешево, как в Риме во времена завоевательных войн. Любой раб был вещью, которой хозяин дорожил или не дорожил, мог распорядиться как пожелает; занятых в сельском хозяйстве рабов римляне называли "говорящими орудиями труда".
3. Нигде в древнем мире не было столь широкого использования труда рабов в земледелии. Владельцы имений больше всего выращивали оливок и винограда (хлеба сеяли мало, дешевое зерно привозили в Италию из провинций) . В каждом имении трудилось по 15-20 рабов - многие были из средиземноморских стран, где производство оливкового масла и вина являлось привычным занятием. Дело свое эти рабы знали, но принудить их к тяжелому труду можно было лишь суровыми наказаниями; особо строптивых держали в оковах.
4. Рабовладение было распространено во всех слоях римского общества. Не иметь ни одного раба считалось признаком крайней нищеты. Даже у бедняка были слуги. Дом же богача был ими переполнен.
5. В городах Италии и провинциях строили сооружения для гладиаторских игр - амфитеатры. Гладиаторами называли рабов, обученных в специальных "школах" умению владеть оружием. Они должны были сражаться на потеху публике. Гладиаторские бои римляне предпочитали всем остальным зрелищам.
Объяснение:
