Один из современников Аттилы говорит:
«Аттила, выйдя утром из дома, стоя во дворе выслушат нужды
затем целый день принимат послов из разных стран мира».​

Останнім галицько-волинським князем став племінник Андрія та Лева II – Юрій ІІ Болеслав (1323-1340 рр.). Він був українсько-польського походження, охрещений в католицькій вірі й отримав ім'я Болеслав. Коли ж з'явилася можливість зайняти галицько-волинський престол, Болеслав перейшов у православну віру і взяв ім'я Юрій. З його кандидатурою погодилися і бояри, і татари. Юрій II Болеслав, вихований на західній культурі, здійснював прозахідну політику: сприяв переселенню німців і поляків в українські землі, лояльно ставився до католицтва і його поширення в Україні. Невдоволені бояри отруїли князя. Смерть Юрія II була трагедією для України: він не мав спадкоємців, і престол перейшов до його зятя – литовського князя Любарта. Галицько-Волинське князівство опинилося в складі Великого князівства Литовського. Боротьбу за українські землі розпочав і польський король Казимир Великий, захопивши у 1349 р. частину Галичини. Цю боротьбу вступила і Угорщина, яка володіла Галичиною з 1370 по 1386 рік. Галицько-Волинське князівство, будучи ослабленим боротьбою з татарами, боротьбою між боярами та князями, стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав і не змогло відстояти незалежність. Значення Галицько-Волинського князівства  Це друга велика держава в українських землях після Київської Русі, спадкоємиця Київської Русі, що продовжила її культурні традиції.  Забезпечила високий рівень економічного та духовно-культурного розвитку українських земель.  Своєю орієнтацією на Захід відкрила доступ в українські землі західноєвропейським культурним впливам.

Характернейшая особенность экономического развития России состояла в определяющей роли самодержавного государства в экономике, его активном и глубоком проникновении во все сферы хозяйственной жизни. Учрежденные Петром 1 Берг-, Мануфактур-, Коммерц -коллегии- и Главный магистрат были институтами государственного регулирования национальной экономики, органами осуществления торгово-промышленной политики самодержавия. В промышленной политике прослеживаются два этапа: 1700—1717 гг. — главный основатель мануфактур — казна; с 1717 г. мануфактуры стали основывать частные лица. При этом владельцы мануфактур освобождались от государевой службы. успехи были достигнуты в металлургической промышленности, что вызывалось необходимостью вооружения армии и строительства флота. Наряду с заводами в старых районах (Тула, Кашира, Калуга) возникли заводы в Карелии, а затем на Урале. Именно в этот период началось широкое освоение железных и медных руд Урала, который вскоре стал основной металлургической базой страны. Выплавка чугуна достигла 815 тыс. пудов в год, по этому показателю Рорсия вышла на третье место в мире, уступая только Англии и Швеции. Было организовано крупное производство меди. На втором месте шли текстильные мануфактуры, получившие развитие в центре страны. Здесь работали также кожевенные предприятия, обеспечивавшие изделиями прежде всего армию. При Петре 1 в России возникли новые отрасли: судостроение, шелкопрядение, стекольное и фаянсовое дело, производство бумаги. В развитии крупной промышленности большую роль играло государство. Оно строило заводы частным предпринимателям, обеспечивало мануфактуры рабочей силой.