МЕРОПРИЯТИЯ В ВНЕШНЕЙ ПОЛИТИКЕ СПАРТАКА

Революционер — тот, кто активно участвует в революции, а также тот, кто готовит революцию и призывает к ней. Революционеров следует отличать от диссидентов, которые используют ненасильственные методы политической борьбы. Идеология революционеров может быть различной.Революционер — человек обреченный. У него нет ни своих интересов, ни дел, ни чувств, ни привязанностей, ни собственности, ни даже имени. Все в нем поглощено единственным исключительным интересом, единою мыслью, единою страстью — революцией.Революция (от позднелат. revolutio — поворот, переворот, превращение, обращение) — радикальное, коренное, „революционное“, глубокое качественное изменение, скачок в развитии природы, общества или познания, сопряжённое с открытым разрывом с предыдущим состоянием. Революцию как качественный скачок в развитии, разрыв постепенности, отличают и от эволюции (где развитие происходит постепенно) и от реформы (в ходе которой производится изменение какой-либо части системы без затрагивания существующих основ).Первоначально термин revolution употреблялся в астрологии и алхимии. В научный язык термин вошёл из названия книги Николая Коперника «De revolutionibus orbium coelestium» («О вращениях небесных сфер», 1543).Различают революции в природе (геологическая), в развитии общества (в том числе экономическом — неолитическая революция, промышленная революция, культурная революция, «зелёная революция», демографическая революция, «революция растущих потребностей» и политическом — социальная революция, политическая революция), в науке («научная революция» (термин введён в обращение Томасом С. Куном) — физике, биологии, медицине, философии, космологии и технике. Также используется термин «научно-техническая революция». В принципе, революция (как и эволюция) может произойти в любой сфере.Иногда «революциями» традиционно называют те или иные социально-политические явления, которые, строго говоря, не носят революционного характер — государственный переворот (например, приведшая к замене на английском престоле династии Стюартов династией Оранских-Нассау («Славная революция» 1688—1689 годов); политику модернизации Ирана при шахе Мохаммеде Реза Пехлеви («белая революция») или кампанию Мао Цзэдуна по ликвидации своих конкурентов в структурах КПК сверху донизу в 1966—1976 годах («Великая пролетарская культурная революция»).И наоборот — бывает этот термин и не применяют к событиям, растянутым во времени, но в итоге приведшим к революционным изменениям в обществе (реформы, проводившиеся в СССР в 1987–1991 гг., «Перестройка»).В переносном смысле революционерами также называют новаторов в науке и культуре.

Характерним для української культури XVIII ст. був процес "вимивання" високоосвічених людей і представників української культури з національного середовища. Українці обіймали високі пости в Росії: від церковних ієрархів до вихователів царської сім'ї, від ректорів вищих навчальних закладів до різних державних адміністраторів.

Вагомий внесок українці зробили у розвиток російської архітектури XVIII ст. У стилі українського бароко вони спорудили храми у Філях, Ізмайлово, Новодівичому монастирі. Випускник Києво-Могилянської академії українець І. Зарудний плідно працював архітектором у Москві й Петербурзі. Український скульптор, уродженець Чернігова І. Мартос створив відомий пам'ятник Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві.

У середині XVIII ст. освіта тництво на Лівобережній Україні перебували на вищому рівні, ніж у Росії. Початкову освіту здобували у школах при церквах і монастирях, середню - у колегіумах Чернігова, Переяслава, Харкова. З кінця XVIII ст. в Україні почали діяти перші професійні школи: шпитальна в Єлісаветграді (сучасний Кіровоград), артилерійська школа і штурманське училище в Миколаєві.

Освітнім центром довгий час залишалася Києво-Могилянська академія. Однак починаючи з середини XVIII ст. Академія переживає кризу. Тісно пов'язана з церквою і укомплектована викладачами - представниками духівництва, основну увагу Академія приділяла таким предметам, як теологія, риторика, філософія. Через релігійну орієнтованість і традиціоналізм у навчанні вона ставала нецікавою для молоді.

На відставання Києво-Могилянської академії від вимог часу зауважували передові українські кола. У 60-ті роки XVIII ст. вони неодноразово зверталися до Катерини II з проханням відкрити в Україні університет (Московський університет відкрився в 1755 р.), причому на базі Академії з огляду на те, що вона виникла на основі світської школи. Та цьому проекту не судилося здійснитися, позаяк політика самодержавства була спрямована на викорінення української самобутності. У 1814 р. Академія припинила діяльність як світський навчальний заклад.