Економічне життя підромійської України в 1906-1913 рр

Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані зі зростанням значення та авторитету міст, збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV—XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони — осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості. Яскравим свідченням того було мореплавство, де зростав інтерес та вироблявся смак до далеких морських експедицій, в умовах яких людина все більше проявляла свою автономність і дослідницькі можливості. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії XIV—XV ст., де й виникло явище Відродження.

Донині в науці точиться дискусія щодо того, куди віднести епоху Відродження: вважати її завершальним етапом Середньовіччя чи першим акордом епохи Нового часу? Річ у тім, що Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом. З одного боку, Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально), а з іншого — тут розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху. Тому велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною епохою. Зовнішньою ознакою і приводом до назви епохи послужило масове захоплення у той час античною культурою та літературою, які на певний момент постали для культурного загалу як неперевершені зразки людського самовиявлення. Але при всьому тому діячі епохи розуміли, що повернутися у минуле неможливо. Що ж тоді відроджували в зазначену епоху? Певною мірою, безперечно, античну культуру, але ще більше — погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви, а орієнтований на виявлення всієї повноти життєвих проявів людини. Саме такий погляд діячі Відродження знаходили і цінували в античності.

В структурном отношении Каролина подразделялась на 219 статей. Из них 142 были посвящены процессу, а остальные 77 статей (со 104-й по 180-ю) содержали нормы уголовного права. В целом, разграничение норм на уголовные и процессуальные было проведено достаточно условно, так что практическое применение Каролины в судах (а именно эта цель была продекларирована законодателем в качестве основной) встречало значительные трудности.

Структура «Каролины» состоит из подразделов, которые изложены в следующем порядке:

1.  состав суда, присяга судей, шеффенов и писца («присяга судить по крови»), понятые, основания для ареста (ст.1-32);

2.  доказательства и улики (ст.33-47);

3.  судебное заседание (ст.48-103);

4.  наказание (ст.104-129);

5.  о наказании совершителей злостных убийств (ст.130-156);

6.  статьи о краже (ст.157-192);

7.  вынесение приговора (ст.193-219).

Каролинапредусматривала довольно многочисленный круг преступлений:

ü  государственные(измена, мятеж, нарушение земского мира и др.);

ü  против религии (богохульство,колдовство и др.);

ü  против личности (убийство,отравление, клевета и др.);

ü  против нравственности(кровосмешение, изнасилование, двоебрачие, нарушение супружеской верности идр.);

ü  против собственности(поджог, грабеж, воровство, присвоение);

ü  а также некоторыедругие виды преступных деяний.