НА ВІЧНОМУ ШЛЯХУ ДО ШЕВЧЕНКА
Для багатьох поколінь українців – і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка...
Тараса Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому. Але щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства XIX століття. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти у його час. Лише так між нами й ним буде глибше взаєморозуміння.
Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної і національної справедливості, відданістю правді і свободі. Та чи можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук і болю, скільки для цього треба було прозрінь думки і висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників. І не тільки однодумців та друзів, а й супротивників, опонентів і антиподів. Увесь широкий спектр поглядів, інтересів і настроїв епохи, що у своїй сукупності й створювали ту історичну реальність, в якій він був собою.
Великий подвиг Тараса Шевченка полягав передусім у тому, що він, винищивши поняття про свій народ – повернувши цьому поняттю його споконвічну гідність, – водночас підніс до загальнолюдського рівня і відроджувану літературу цього народу.
І не менш великий подвиг його в тому, що відроджувану літературу свого народу він запліднив найпередовішими ідеями свого часу і навіть випереджальними. Не запозиченими (хоч начитаність його, відбита в щоденниках і в автобіографічних повістях, безсумнівна, а зацікавлення його досягненнями людської думки було постійно велике), а тими, до яких підводив і досвід власного народу, які народжувалися з болю і роздумів про нього, з потреб боротьби за його кращу долю, за його майбутнє. І, звичайно ж, з високого поняття про людину, про людство.
Шевченко – творець в українській літературі, в духовному житті України того могутнього і нещадного духу національної самокритики, того “національного сорому”, який завжди є потребою і передумовою великого національного руху, всякого національного відродження. Поезія Тараса Шевченка давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українського народу. Шевченко для нас – це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. З чого черпають сили й надії. У глибини майбутнього посилав він свої непорушні заповіти синам свого народу, і серед цих заповітів перший і останній:
Объяснение:
Петро́ Дорофі́йович Дороше́нко — визначний український державний, політичний та військовий діяч, гетьман України (1665—1676).
Козацький полковник, активний учасник Російсько-української війни(1658-1659). Ставши у 1665 р. гетьманом Правобережної України, поставив собі за мету кінцеве звільнення її від поляків. У 1667 р. завдяки турецьким військам добився від польського короля визнання суверенітету гетьманату на Правобережній Україні. У 1668 р. був проголошений гетьманом України по обидва боки Дніпра. Боровся за незалежну Україну в її етнографічних межах.Упродовж свого гетьманування провів або брав участь у ряді воєн, як з Польщею, так і з Московією: Російсько-польській війні (1654–1667 рр.) Українсько-польській війні (1666-1671рр.) , Українсько-московській війні (1665—1676 рр.), Польсько-турецькій війні (1672-1676 рр.).
Будучи противником союзу з Московською державою, підтримав гетьмана Івана Виговського. У 1660 у званні полковника чигиринського Петро Дорошенко їздив до Москви, де домагався скасування деяких пунктів Переяславських статей 1659. У 1663-1664 — генеральний осавул у гетьмана Павла Тетері, із 1665 — полковник Черкаського полку.10 жовтня 1665 правобережні полковники обрали Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1666 у Чигирині козацька рада підтвердила вибір старшини.
Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Дорошенко на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час тривало антимосковське повстання. В ході нього у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана Івана Брюховецького і 8 червня 1668 проголосили Дорошенка гетьманом всієї України.Проте гетьманування Дорошенка на Лівобережній Україні тривало недовго. Занепокоєна зміцненням гетьманської влади в Україні Москва та Кримське ханство взялися підривати її шляхом підтримки суперників Дорошенка і прямою військовою агресією. Кримські татари підтримали претендента на гетьманську булаву запорізького писаря Петра Суховієнка. Дорошенко, призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Дем'яна Многогрішного, був змушений повернутися у Правобережну Україну. На початку 1669 Дорошенко за до запорожців під проводом Івана Сірка вдалося розгромити Суховієнка і його спільників - кримських татар.
