(1877—1945) — політичний і громадський діяч, мистецтвознавець. Один із засновників РУПу (1900) та УСДРП (1905). Перебуваючи в еміграції в Чернівцях, редагував газети «Гасло» та “Селянин”, в Харкові у 1905 р. — газету “Воля”. Виступав за наближення політичного курсу РУП до міжнародної соціал-демократії та перенесення акцентів боротьби з національно-визвольних до соціальних. Під час внутріпартійної дискусії в 1905 р. проголосив національне питання неіснуючим. Виступав за те, щоб припинити вживати в агітаційній літературі гасло «автономії України» як таке, що суперечить інтересам пролетаріату і затемнює його самосвідомість; розпустити РУП і влитися до російської соціал-демократії. В період Першої світової війни — уповноважений Всеросійського земського союзу. 7 березня 1917 р. обраний товаришем голови Центральної Ради, а також головою її маніфестаційної комісії. З 21 листопада 1917 р. — Генеральний Секретар Морських справ. З липня 1918 р. брав активну участь в дипломатичній діяльності: генеральний консул у Швеції, член української делегації на переговорах з Антантою, голова дипломатичної місії УНР в Римі. Був одним з фундаторів, ректором і професором Українського Вільного Університету у Празі та Відні. Автор праць з шевченкознавства, українського театрознавства.
Бандера Степан (1909-1959) — політичний діяч, ідеолог українського націоналістичного руху. Народився в Галичині у родині священика. З 1927 член Української військової організації (УВО). З 1929 зі створенням ОУН став її членом, а згодом одним із керівників. У 1934 був засуджений польським судом на смертну кару, замінену на довічне ув'язнення. В 1939 з початком війни був визволений. В лютому 1940 Бандера зі своїми однодумцями створює Революційний Провід ОУН, а в 1941 на II Великому зборі Проводу стає його головою. У 1947 обраний головою Проводу ОУН, керував боротьбою українського націоналістичного підпілля проти радянської влади. У своїх статтях обстоював ідеї християнського революційно-визвольного націоналізму, незалежності України. 15 жовтня 1959 вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.
Объяснение:
Начиная с 1822 года, царская Россия начала политику активных реформ на территории Казахстана. Вся территория Сибири была поделена на две части: Западную и Восточную. К Западному управлению принадлежали губернии: Тобольская, Томская и Омская область.
На основании материалов генерал-губернатора Сибири М.М.Сперанского 22 июня 1822 года императором Александром 1 был подписан «Устав о сибирских киргизах». Казахи Среднего жуза по «Уставу», т.е. Учреждению (реформе управления сибирских губернии 1822) оказались под властью Омской области, их стали называть сибирскими киргизами
