У XVII-XVIII ст. на Атлантичному узбережжі Північної Америки було засновано перші 13 англійських колоній. Королівські грамоти надавали їм певну автономію у внутрішніх справах. Ще більше значення мали фундаментальні угоди, що укладалися самими колоністами.
Залежно від того, кому належало верховенство влади, колонії в середині XVIII ст. поділялися на три групи: коронні, які перебували під управлінням королівських чиновників (південні); приватновласницькі, що вважалися власністю окремих осіб (Пенсільванія, Делавер, Меріленд); колонії, які користувалися самоврядуванням на підставі королівських хартій (Коннектикут, Род-Айленд).
Очолювали колонії губернатори, які призначалися королем або власниками колоній чи обиралися всім населенням. У всіх колоніях були представницькі органи, які мали право видавати закони, встановлювати податки. Проте губернатори могли накладати вето на прийняті ними законопроекти. Через високий майновий ценз виборчими правами користувалися від 2 до 10% населення.
Объяснение:
