Ябгу или йабгу (yabgu, реже yabghu) — западно-тюркский титул верховного правителя. Предположительно, титул происходит из кушанского «явуга». Титул «явуга» (кит. еху 葉護), согласно цз. 231, ч. 2 «Си Юй» (Западный Край) китайской династийной истории «Синь Тан шу» (Новая история династии Тан) носили в VI—VII в. правители Тохаристана, подчинившиеся туцзюэ (тюркам рода Ашина).
Одно из последних упоминаний об использовании этого титула вне тюркской среды относится к середине периода Тан — тохарский явуга Ши-ли-мань-це-ло в середине VIII в. просил у танского императора в борьбе с кочевниками. Тохары, скорее всего, переняли этот титул у тюркоязычных кочевников.
Относительно правителя западнотюркских владений в китайских источниках упоминается титул ябгу-каган (кит. еху-кэхань 葉護).
Как пишет историк Ковалевский[уточнить]: «царя тюрок огузов называют ябгу и это — титул повелителя». Ябгу Алли, по огузским преданиям, был царем тюрок-огузов и правителем Янгикента в X веке. Самым могущественным ябгу был Абакун-али-Ахмат, правивший в период с середины 11 века. При нем было совершено объединение всех кочевых племен на территории от Каспия и до реки Амударья. В начале 12 века тюркские войска в количестве 135 тыс. воинов, 400 тыс. лошадей, 3 тыс. верблюдов и 1000 боевых слонов начали продвижение на запад, захватив при этом Персидское царство, южную часть Грузии и север Ирака, стали угрожать существованию Византийской империи. После смерти Абакун-али-Ахмата в 1102 году, новым ябгу стал его внук — Саладдин Али Абдул Мерхенрад, принявший на себя другое имя, назвавшись Сельджуком, что в переводе с тюркского означает «повелитель всех людей». С этих пор титул ябгу перестаёт употребляться, а вместо него правитель стал называться султаном.
Объяснение:
Зі слів моєї прабабусі, яка розповідала моїй мамі, дідуся та прадідуся Петра Гавриловича, то було не життя, а жахіття. На превеликий жаль, моя прабабуся вже померла, а прадід Петро Гаврилович мені розповідав, що сам згадував, а що зі слів своєї матері. Він народився 26 вересня 1938 року, ще в нього була старша сестра. Жили вони в Закарпатській області. На початок війни йому було мало років. Коли оголосили тривогу він не пам’ятає, бо був ще малий. Але зі слів своєї сестри і мами він розповів: «Було це наприкінці червня 1941 року. Мама дуже злякалась взяла мене і сестру побігла швиденько до погреба. Залишивши нас за діжкою, вибігла прихопити теплі речі і щось поїсти. Мого батька вже приблизно через годину забрали на фронт». Не знаю, чи то сльози радості, що ми живемо в мирі, чи то сльози жахливих спогадів з життя його родини.
Ще його мама розповідала, що ли в погребі майже тиждень. Було дуже страшно.Вони з сестрою майже постійно плакали. Особливо, коли лунали вибухи. Через те, що він малим був, не може розповісти багато подробиць. Але війна в нього забрала не тільки батьків, а й дідів, дядьків. Ця війна була найжахливішою складовою частиною у другій світовій війні, вирішувалася доля не лише народів Радянського Союзу, всієї Європи, а й всього світу.
У Велику Вітчизняну війну загинуло понад 30 млн. осіб, майже 10 млн. із них українців, 5,5 млн військовополонених загинули у німецьких концтаборах, померли від холоду, голоду і катувань. День Перемоги радянського народу над фашистською Німеччиною у Великій Вітчизняній війні був і залишається одним із найбільш шанованих свят у країнах колишнього Радянського Союзу.
