Ханская власть не всегда передавалась по наследству, хан избирался султанами из числа султанов. На выборы хана приглашались знатные представители всех родов. Главы родов (рубасы) сажали избранного ханом на белую кошму. Собравшиеся делили между собой весь скот хана, эта традиция называлась «ханталапай» («ханская дележка»). Хан отныне имел право жить за счет народа На ханский титул имели право претендовать только потомки Чингисхана. В каждом из трех жузов избирался хан. Между владениями не было четких границ. Военные отряды хана, которые пасли его скот и в хозяйстве - толенгиты. Регулярного войска не было, собирали родоплеменные народные ополчения. Ими командовали хан, батыры и бии. Казахские ханы устанавливали места и маршруты сезонных кочевий. Вслучае военной угрозы роды, не дожидаясь распоряжений хана, сами меняли места зимовок и жайляу. Вмирное время перекочевка без согласия хана не Разрешалась. Нарушители платили штраф. Правящие родами бии и батыры были ответственными перед ханом. В XVI-XVII веках социальный состав представлял собой классовую структуру феодального общества Казахское ханство делилось на два класса - класс феодалов (белая кость) и класс крестьян - шаруа (черная кость).Класс феодалов состоял из потомков Чингисхана, родовой и племенной знати, ханов и султанов. К ним примыкали Представители патриархально-феодальной знати - эмиры или беки, баи, батыры. Рядовые скотоводы и земледельцы были обязаны ежегодно отдавать ханам и султанам двадцатую часть своего имущества в виде скота, продуктов питания, обеспечивать войска снаряжением и продовольствием. Высшая иерархия мусульманских религиозных служителей - ишаны, имамы, хаджи - тоже принадлежали к господствующему классу и пользовались привилегиями. Одной из форм классовой борьбы народных масс были откочевки.
1147 р. прийнято вважати роком заснування Москви за князювання владимиро-суздальського князя Юрія Довгорукого. Проте центром самостійного князівства вона стала лише у XIII ст. після монголо-татарської навали. Ймовірно, її першим князем був Михайло Ярославич Хоробрий (1247 – 1248 рр.). Остаточне виокремлення Московського князівства датується 70-ми рр. XIII ст. Доти Московське князівство входило до складу Владимирського князівства.
Родоначальником династії московських князів став син Олександра Невського — Данило. Його удільне князівство було одним із найменших. До нього входили околиці Москви радіусом 40 км. За Данила Олександровича відбулися перші територіальні придбання: 1301 р. він захопив у Рязанського князівства Коломну, 1302 р. за заповітом бездітного князя оволодів Переяславлем. У 1303 р. його син Юрій захопив у Смоленського князівства Можайськ. Юрій усе своє життя провів у боротьбі проти тверського князя за владимирський великокняжий престол, але загинув у одній із сутичок. По його смерті князем став брат Іван Данилович Калита (1325 – 1341 рр.). Слово “калита” означає “грошовий мішок”. Це був князь-скнара. Про його багатства ходили легенди, проте все воно могло вміститися в одній скрині. Володіння Калити були значно меншими, ніж сучасна Московська область. Проте за його правління сталися вагомі перетворення, що змінили долю Московського князівства.
У 1325 р. Іван Калита перевіз до себе на проживання пристаркуватого митрополита галицького Петра Волинця. Через рік Петро помер. Його поховали в недобудованому Успенському соборі. Як розповідає літопис, біля його гробу відбувалися різні дива. По деякім часі Петро вже як святий. Наявність святих мощей Петра і резиденції митрополита перетворили Москву на духовний центр Північно-Східної Русі, а московські князі почали претендувати на політичне панування у цьому регіоні.
Важливим у зростанні Москви став перехід на службу до московського князя боярських родин із різних міст колишньої Київської Русі.
Заповітною мрією московських князів було отримати ханський ярлик на велике княжиння, а це означало право на стягування данини для Золотої Орди. Основним суперником Москви у боротьбі за ярлик було Тверське князівство. У боротьбі між князівствами застосовувались будь-які засоби: підступи, доноси, вбивства. Зрештою, ярлик у 1328 р. дістався Івану Калиті, який використав антитатарське повстання у Твері. Московсько-татарські війська розгромили Твер. Після смерті Івана Калити його політику продовжили його сини Семеон Гордий (1340 – 1353 рр.) та Іван Красний (1353 – 1359 рр.).
