У XVI ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни та країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви — Реформація (від лат. reformatio — перетворення, виправлення). Представники цього руху заперечували верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про можливість ння» віруючих «добрими ділами» (тобто, пожертвуваннями і молитвами), культ святих, ікони, обов´язкову безшлюбність духівництва, більшу частину католицької символіки тощо. На противагу цьому, висувалася вимога до національних церков, не підпорядкованих римській курії, проводити богослужіння рідною мовою. Джерелом віровчення послідовники реформаційного руху вважали саме лише Святе Письмо (Біблію) і відкидали Священний Переказ (рішення церковних соборів, вердикти римських пап).
Ідея реформації церкви «носилася у повітрі» в добу Гуманізму й Відродження так само, як ідеї відродження мистецтва й науки. Виразником цієї ідеї став чернець августинського ордену, син рудокопа Мартін Лютер. У 1517 р. Лютер представив до загального розгляду 95 тез проти папської влади. Він спалив папську буллу, що відлучала його від церкви. Ним був написаний для церкви новий катехізис.
Лютерівське вчення поширилося у Швеції, Данії, Франконії, Гессенських і Бранденбурзьких землях. Розпочалася війна протестантів з німецьким імператором Карлом V. Ця війна тривала з перервами до 1536 p., коли імператор змушений був укласти мирний договір у Нюрнберзі. З цього часу протестанти отримали громадянські права нарівні з католиками. Повстання Лютера стало сигналом до появи інших супротивників папської влади. Найзначнішими з них були Ульріх Цвінглі, Жан Кальвін та Філіп Меланхтон.
Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, було утворення нових протестантських церков (в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах). Отже, діяльність Лютера спричинила до розколу в єдності західнохристиянського світу.
Протягом усього Середньовіччя церква відігравала визначальну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись в панівний на Заході феодальний лад. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням світської ієрархії, подібно до того, як у світському феодальному суспільстві вибудовувались різні категорії сеньйорів і васалів — від короля (верховного сеньйора) до лицаря, так і члени кліру сходили вниз за феодальними ступенями від Папи (верховного первосвященика) до парафіяльного кюре. Як великий феодал церква в різних державах Європи володіла до 1/3 обсягу всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю кріпаків, застосовуючи ті ж методи й прийоми, що й світські феодали[1]. Узурпувавши таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація, церква одночасно формувала ідеологію феодального суспільства, маючи завданням обґрунтування закономірності, справедливості та богоугодності цього суспільства. Монархи Європи, у свою чергу, йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.
Феодальна католицька церква, що була ідейною санкцією середньовічного суспільства, могла існувати й процвітати доти, доки панувала її матеріальна основа — феодальний лад. Але вже в XIV-XV століттях, спочатку в Середній Італії і Фландрії, а з кінця XV століття і по всій Європі, почав формуватися новий соціальний клас, що поступово захопив у свої руки економіку, а потім почав прагнути до політичної гегемонії, — буржуазія. Новому класу, що претендував на панування, потрібна була нова ідеологія.
Франции приблизительно с конца XVI - начала XVII вв. до Великой Французской революции. Как пишет французский историк П.Губер, «Монархия Старого порядка родилась в гражданских войнах, которые привели Францию к краху во второй половине XVI в.» [1]. Однако некоторые его черты возникли еще ранее, в XV-XVI вв. Особенности Старого порядка во многом предопределили Великую Французскую революцию и ее характер:
Французская революция останется лишь темным местом для тех, кто не захочет видеть ничего, кроме нее; свет ее прояснить, надо искать во времени, которое ей предшествовало. Без четкого представления о старом обществе, его законах, его пороках, его убожестве и величии, никогда не станет понятно, что же делали французы в течение шестидесяти лет, последовавших за его падением… А.Токвиль
По словам П. Губера, «Старый порядок — это прежде всего, форма общества»[3]. Сложившееся во Франции общество до Великой Французской революции довольно сильно отличалось от того, что было в соседних государствах. Марксистские историки полагали, что это было феодальное общество. Однако подавляющее большинство немарксистских историков с этим не согласно, прежде всего, по той причине, что в нём отсутствовали основные признаки феодализма. Так, крепостное право во Франции повсеместно исчезло уже к концу XIII в., система вассально-ленных отношений (феодальная лестница) также исчезла задолго до Старого порядка. Сильный удар по феодальным пережиткам был нанесён кардиналом Ришельё в начале XVII в. Как указывает историк Р. Мандру, кардинал уничтожил замки-крепости французских герцогов и баронов, сохранившиеся со времен Средневековья, распустил их частные армии, запретил дуэли и ввёл полицейские ограничения на свободы французской знати[4]. С этого момента во Франции окончательно сформировался абсолютизм — сильная неограниченная власть монарха, которая также нехарактерна для феодализма с его системой рыхлой вассальной зависимости («вассал моего вассала — не мой вассал»).
