У XVI ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни та країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви — Реформація (від лат. reformatio — перетворення, виправлення). Представники цього руху заперечували верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про можливість ння» віруючих «добрими ділами» (тобто, пожертвуваннями і молитвами), культ святих, ікони, обов´язкову безшлюбність духівництва, більшу частину католицької символіки тощо. На противагу цьому, висувалася вимога до національних церков, не підпорядкованих римській курії, проводити богослужіння рідною мовою. Джерелом віровчення послідовники реформаційного руху вважали саме лише Святе Письмо (Біблію) і відкидали Священний Переказ (рішення церковних соборів, вердикти римських пап).
Ідея реформації церкви «носилася у повітрі» в добу Гуманізму й Відродження так само, як ідеї відродження мистецтва й науки. Виразником цієї ідеї став чернець августинського ордену, син рудокопа Мартін Лютер. У 1517 р. Лютер представив до загального розгляду 95 тез проти папської влади. Він спалив папську буллу, що відлучала його від церкви. Ним був написаний для церкви новий катехізис.
Лютерівське вчення поширилося у Швеції, Данії, Франконії, Гессенських і Бранденбурзьких землях. Розпочалася війна протестантів з німецьким імператором Карлом V. Ця війна тривала з перервами до 1536 p., коли імператор змушений був укласти мирний договір у Нюрнберзі. З цього часу протестанти отримали громадянські права нарівні з католиками. Повстання Лютера стало сигналом до появи інших супротивників папської влади. Найзначнішими з них були Ульріх Цвінглі, Жан Кальвін та Філіп Меланхтон.
Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, було утворення нових протестантських церков (в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах). Отже, діяльність Лютера спричинила до розколу в єдності західнохристиянського світу.
Протягом усього Середньовіччя церква відігравала визначальну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись в панівний на Заході феодальний лад. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням світської ієрархії, подібно до того, як у світському феодальному суспільстві вибудовувались різні категорії сеньйорів і васалів — від короля (верховного сеньйора) до лицаря, так і члени кліру сходили вниз за феодальними ступенями від Папи (верховного первосвященика) до парафіяльного кюре. Як великий феодал церква в різних державах Європи володіла до 1/3 обсягу всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю кріпаків, застосовуючи ті ж методи й прийоми, що й світські феодали[1]. Узурпувавши таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація, церква одночасно формувала ідеологію феодального суспільства, маючи завданням обґрунтування закономірності, справедливості та богоугодності цього суспільства. Монархи Європи, у свою чергу, йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.
Феодальна католицька церква, що була ідейною санкцією середньовічного суспільства, могла існувати й процвітати доти, доки панувала її матеріальна основа — феодальний лад. Але вже в XIV-XV століттях, спочатку в Середній Італії і Фландрії, а з кінця XV століття і по всій Європі, почав формуватися новий соціальний клас, що поступово захопив у свої руки економіку, а потім почав прагнути до політичної гегемонії, — буржуазія. Новому класу, що претендував на панування, потрібна була нова ідеологія.
Экономика Индии в период британского правления (1858—1947) носила колониальный характер и являлась, наряду с армией и гражданской администрацией, важным инструментом управления покорёнными территориями. Экономика отдельных территориальных образований (президентств, провинций, «туземных княжеств») имела свою хозяйственную специализацию и не всегда была ориентирована на общеиндийский рынок. Британские власти проводили политику сдерживания национальной консолидации различных народов и поддерживали территориально-хозяйственную раздробленность колонии. Важными вехами в развитии индийской экономики были строительство железных дорог и портов, а также появление фабричного текстильного производства.
Новые промышленные предприятия появлялись вокруг оживлённых портов и вдоль железнодорожных магистралей. В аграрном секторе внедрялись современные оросительные системы с использованием насосов и высокотоварное плантационное хозяйство. Во многих городах появлялись электростанции, банки, страховые компании, отделения почты и телеграфа, университеты, колледжи, издательства и больницы. В то же время в Индии существовал внушительный пласт экономики, который слабо соприкасался с британскими властями и обслуживал повседневные нужды коренного населения (огромные базары и ярмарки, на которые стекались купцы, крестьяне и бродячие артисты, специфические касты и ремесленники, работавшие на храмы и князей, постоялые дворы и уличные харчевни, обслуживавшие многочисленных паломников, которые следовали к «святым местам»).
Кроме европеизированных городов и «просвещённых княжеств» в Индии выделялась обширная зона наиболее тяжёлой нищеты, во многом совпадавшая с территорией распространения земельно-налоговой системы заминдари (Соединённые провинции Агра и Ауд, Центральные провинции, Раджпутана, Бихар, Орисса, Хайдарабадское княжество и другие отсталые феодальные княжества, примыкавшие к этому поясу). Кроме того, в обширной полосе срединной части Индии проживала основная масса малых народов и племён, территория расселения которых также относилась к бедным и беднейшим регионам
Прочитай и выпиши что тебе надо
