Розселення слов’ян
Писемні джерела І тисячоліття до н. е. фіксують розселення слов'ян на межі лісової і лісостепової зон у межиріччі Дніпра і Верхньої Вісли. Це підтверджують і нові археологічні матеріали (які до того ж свідчать про спадкоємність матеріальних пам'яток у цьому регіоні), і лінгвістичні дані.
Згідно з археологічними дослідженнями, починаючи із середини І тисячоліття до н. е. слов'яни поділялися на східних і західних. Тоді ж формувалась і південна група слов'ян. У першій половині І тисячоліття до н. е. у південних районах Східної Європи крім слов'ян жили також пізні скіфи, сармати, готи, фракійці, які у IV-V ст. відійшли на південь і південний захід або ж були асимільовані слов'янським населенням.
Візантійські автори VI ст. Прокопій Кесарійський, Менандр Потиктор, Маврикій Стратег знали слов'ян під назвою венедів, антів та склавінів і характеризували їх як численний народ, який брав активну участь в історичних подіях Південної і Південно-Східної Європи.
Анти (східні слов'яни), очевидно, були предками українців. Вони жили між Віслою, Карпатами і Дніпром, згодом дійшли до Дону і Чорного моря. Анти ходили походами на Візантію до Константинополя. Вони не підпорядковувалися волі однієї людини, а всі справи вирішували на віче.
У той же період на зміну гунам приходять нові кочові орди: болгари, за ними авари. Тюркська орда болгар з'явилася в Європі наприкінці V ст. Частина їх заснувала своє царство на Волзі, а решта вже в VI ст. пройшла на нижній Дунай і оселилася там у колишній римській провінції Мезії.
Авари, або обри, як їх називав найдавніший вітчизняний літопис, у середині VI ст. прийшли від Каспійського моря і оселилися на півдні України поблизу Азовського моря. У другій половині VI ст. вони заснували державу на середньо-дунайській рівнині, звідки нападали на візантійську область, на антів та інших сусідів.
Назва "анти" проіснувала недовго, до початку VII ст. Після 602 р. вона щезла з історичних хронік. Згідно з однією з історико-лінгвістичних версій у процесі розселення на Балканах анти змішалися зі склавинами і далі були вже відомі під спільною назвою "слов'яни".
В начале XX века формируется новое поколение казахской интеллигенции. Его составили Алихан Букейханов, Бахытжан Каратаев, Ахмет Байтурсынов и многие другие; в будущем — основатели казахской национальной партии «Алаш». Участники нового общественного движения декларировали опору своих взглядов на передовые демократические идеи мировой общественной мысли и духовное наследие Абая. В октябре 1905 года в Уральске они провели съезд делегатов пяти казахских областей Туркестанского края, который поставил на повестку дня во о создании партии, защищающей национальные интересы казахского народа. В основу программы создающейся партии была положена программа кадетской партии. На съезде выдвигались следующие требования к российскому правительству: о признании земли собственностью местного населения, о прекращении переселения крестьян из других областей Российской империи, о равенстве казахского языка с другими языками, о повсеместном открытии национальных школ и строительстве мечетей, о расширении свободы вероисповедания и т. д.[1]
Авторитет и влияние казахской интеллигенции стали заметными и в Российской империи в целом. Казахские депутаты избирались в состав Государственной думы, где входили в кадетскую и мусульманскую фракции. В I Думе было 4 депутата из их числа, во II Думе — 5 депутатов[1].
В то же время в Казахстане формировалось общественное движение левой направленности, консолидирующееся вокруг местных комитетов РСДРП[6]. Его участники также утверждали, что опираются не только на опыт русской и зарубежной революционно-демократической мысли, но и на наследие Чокана Валиханова, Ибрая Алтынсарина и Абая Кунанбаева[7]. Одним из первых видных представителей казахской интеллигенции, поддержавшим курс РСДРП, стал Алиби Джангильдин[8]. В предреволюционные годы к нему присоединились такие будущие известные деятели советского Туркестана, как Турар Рыскулов, Назир Тюрякулов и Сакен Сейфуллин
