Відповідь:
Населення Східної України в кінці XVIII ст. становило 7,5 млн чол., а близько 1860 р. — 13,5 млн. На Західній Україні мешкало відповідно 2,5 млн і 5 млн чол.
Російський уряд для управління створив на її території 9 губерній, об’єднаних у 3 генерал-губернаторства. На території Слобожанщини і Лівобережжя було засновано Слобідсько-Українську, яку у 1835 р. перейменували у Харківську, Чернігівську та Полтавську губернії, що склали Малоросійське генерал-губернаторство. На Правобережній Україні та Волині царський уряд утворив Київську, Подільську та Волинську губернії, об’єднані в Київське генерал-губернаторство. Відібрані у Війська Запорізького землі Північного Причорномор’я та Приазов’я поділили на три губернії — Херсонську, Катеринославську і Таврійську, приєднавши до них у 1812 р. Бессарабську область, і все це адміністративне утворення назвали Новоросійсько-Бессарабське генерал -губернаторство .
Губернатори, проголошені спеціальним царським указом «хазяями» губерній, отримали право безмежного контролю над діяльністю всіх установ та підприємств, розташованих на ввіреній їм території.
Найчастіше на посади губернаторів призначали не цивільних, а військових осіб, як правило, генералів, яким у такому разі підпорядковувалися не тільки місцева адміністрація та поліція, а й розквартировані в губернії військові частини.
Губернії складалися з повітів, де влада належала земському суду на чолі з капітаном-справником. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і судовим органом. У свою чергу, повіти мали поділи на стани, очолювані поліцейськими приставами, які, спираючись на підлеглих їм сільських соцьких і десяцьких, тримали населення міст і сіл у покорі самодержавній владі царя та його органів на місцях.
Такий територіальний поділ необхідний був для виконання завдань податкової та каральної політики держави. Кожна губернія, щоб «порядочно могла быть управляема», повинна була мати від 300 до 400 тис. ревізьких душ. Ураховувалася також і відстань кожної місцевості від губернського або повітового адміністративного центру.
Ще згідно із законодавчим актом «Учреждению о губерниях» 1775 р. всі ланцюги місцевого управління повинні були закріплюватися генерал-губернатором, який очолював декілька губерній. Ці посадові особи наділялися надзвичайними повноваженнями, поєднуючи владу цивільну і військову, та були відповідальними тільки перед імператором.
Зміцнювати устої російського самодержавства в Україні повинні були численні збройні сили, що утримувалися за рахунок місцевого населення. Слід відзначити, що розквартировані в Україні «москалі» виконували ще одне важливе завдання царату: шляхом змішаних шлюбів вони повинні були сприяти асиміляції українців. Та чи не найбільшим лихом для українського селянства стали «військові поселення», які після наполеонівських воєн у період політичної реакції в країні впроваджував з царської згоди жорстокий, малоосвічений генерал Аракчеєв.
Пояснення:
