История (сообщение)

Напишите: "Политическое развитие России в 1907-1914гг. (власть и общество после первой революции)"

Расправа над декабристами. Николай говорил, что Проведение сберегло Россию от краха тогда, в декабре 1812 г. Заменил смертную казнь через чертвертвование - повешением. Во внутренней жизни страны царствование Николая I было полным поворотом на чисто национальный русский путь. Дворянство, после бунта декабристов, потеряло свое значение и доверие царя. Сперанский составил “Свод Законов”-1833г. и привел в порядок законодательство, собрав в 45 томов более 30 тыс. законодательных актов с 1649 по 1825. Генерал Канкрин — упорядочил финансовое ведомство. Граф Киселев ввел для государственных крестьян “сельские общества” и “сходы”. Граф Уваров значительно увеличил число школ и установил формулировку русской государственности: Самодержавие. Православие. Народность. Глубокая и искренняя православность имп. Николая Павловича весьма благотворно отразилась на положении Церкви. Общее религиозное настроение населения подтверждается бесчисленным множеством чудес, совершавшихся перед иконами Божией Матеря. Однако никаких существенных реформ в духовном ведомстве совершено не было. Жестоко преследовал евреев, старообрядцев, сектантов. Военизированный гос. аппарат под контролем императора должен был осуществить жесткую регламентацию всех сторон жизни людей. В 1826 для практической деятельности было создано III Отделение - полит. сыск, - начавшее свою работу под руководством А. Х. Бенкендорфа, . не подчинявшееся никаким законам и на многие годы определившее реальную жизнь империи. Николай I в самом начале царствования добросовестно пытался разрешить вопрос о существовании крепостного права, создав 11 секретных комитетов по крестьянскому вопросу. Более успешной была денежная реформа министра финансов Е. Ф. Канкрина, упорядочившая денежное обращение и защитившая от конкуренции отсталую рус. промышленность, но и она не посягала на социально-полит. преобразования. Проводил русификаторскую политику в Зап. крае; жестоко подавлял освободительную войну на Кавказе под руководством Шамиля. В 1826 вышел новый цензурный устав, названный в обществе "чугунным" и вскоре замененный более умеренным, но не уменьшившим борьбы с "духом вольномыслия". При нем были введены единые программы, учебники, отметки (от 1 до 5), форма одежды. Для упрочения гос. власти предлагалось "отечественное, природное, не чужое, заемное воспитание". Бездушие и дурной вкус Николая I проявлялись во всем, в том числе и в зодчестве, когда на смену архитектуре эпохи Александра 1 (Монферран - Исаакиевский собор. Рос-си - Сенат и Синод, соединенные великолепной аркой, и др. ) пришел полюбившийся Николай I архитектор К. А. Тон, построивший эклектичные, посредственные по своему художественному значению здания в Петербурге и Москве (храм Христа Большой Кремлевский дворец) , поражавшие своей бездуховностью и величиной. Внешняя политика Николай I была продолжением его внутренней политики. Он направлял войска для подавления рев. 1849 в Венгрии. Попытка разрешить вост. вопрос - получить выход в Средиземное море и решить судьбу христианских подданных в Турции - привела к Крымской войне 1853 - 1856 и закончилась крахом всей системы. После его смерти историк и публицист К. Д. Кавелин написал: "Калмыцкий полубог ураганом, и бичом, и катком, и терпугом по русскому государству в течение 30 лет, вырезавший лица у мысли, погубивший тысячи характеров и умов, истративший беспутно на побрякушки самовластия и тщеславия больше денег, чем все предыдущие царствования, начиная с Петра I, - это исчадие мундирного просвещения и гнуснейшей стороны русской натуры - околел наконец, и это сущая правда". Это мнение разделили большинство мыслящих современников.

До середньої і дрібної шляхти належали зем’яни й бояри. Це був залежний від князів і панів стан, представники якого здобували шляхетство і право на володіння землею, відбуваючи військову (боярську) службу зі своїми загонами кіннотників або особисто.

1528 р. було проведено «попис земський» (перепис шляхти). Посилання на цей «попис» стало від цього часу доказом шляхетства. Водночас терміни «зем’янин» і «боярин» замінили на єдиний — «шляхтич». Ті, за ким шляхетство не було визнано, утратили права на привілеї і злилися із селянством.

Права і привілеї шляхти були закріплені прийняттям збірок законів — Литовських статутів. Перший Литовський статут 1529 р. узаконив поділ шляхетства на шляхту, яка отримувала землі за службу, і магнатів — князів і панів, що володіли містами, містечками і величезними землями за спадковим правом, підпорядковувалися лише великому князю і мали власні військові загони. Другий Литовський статут 1566 р. збільшив права службової шляхти, зрівнявши її з магнатами. Шляхта отримала можливість брати участь в управлінні державою завдяки участі в роботі повітових сеймиків (місцевих станово­представницьких органів) і Великому вальному (загальному) сеймі.

Привілейованим станом українського суспільства було духівництво, що становило майже десяту частину всього населення. Духівництво не підлягало світському суду, у разі потреби його справи розглядалися у спеціальному суді єпископа. Воно поділялося на вищих церковних ієрархів (митрополит, єпископи, архієпископи та ін.), які обіймали свої посади лише за дозволом великих князів литовських і польських королів, та нижче парафіяльне духівництво. Становище нижчого духівництва було залежним від шляхти і магнатів, на землях яких розташовувалися їхні парафії.

2. Напівпривілейовані й непривілейовані групи населення. До напівпривілейованого стану належало міщанство, що мало привілеї на міське самоврядування, окремий становий суд, заняття ремеслами й торгівлею. Проте міщани були також зобов’язані сплачувати податки, виконувати повинності на користь приватних власників міст або держави.

Найзаможнішою частиною населення міст був патриціат, що складався з найбагатших купців, лихварів і ремісників. До бюргерства або середньої за рівнем заможності частини міщанства належали цехові майстри і більшість купецтва. Основою соціальної піраміди міського населення був плебс, який складався з дрібних ремісників і торговців.

Переважну більшість населення українських земель (близько 80 %) складало селянство, що було непривілейованим станом. За своїм правовим становищем воно поділялося на «непохожих» (або «отчичів») і «похожих» (або «вільних») селян. Правом безперешкодного переходу від одного землевласника до іншого користувалися лише останні. «Непохожі» селяни примусово й безоплатно працювали в господарстві пана.

Объяснение: