Грецькі міста-держави Північного Причорномор’я
Наприкінці VII – початку VI ст. до н. е. греки заснували ряд колоній у Північному Причорномор’ї. У IV ст. до н. е. для грецьких міст на Україні настала пора розвитку. Найбагатшою з них була Ольвія, розташована в гирлі Бугу, вона була центром торгівлі між Грецією та її чорноморськими колоніями.
До центрів торгівлі належали Херсонес і Феодосія в Криму, Пантікапей (Керч), східний Крим, але розквіту прийшов кінець. Почалися сварки між верхівкою та рабами, почастішали напади кочівників.
Зміцнення Риму завдало політичну поразку еллінському світу, майже ціле століття тримався Пантікапей з сусідніми містами, але у 68 р. до н. е. Рим оволодіває Чорноморським узбережжям.
Це повертає грецьким містам на Україні економічну та політичну стабільність. Проте панувати грекам на Україні залишалось недовго. Готи і гуни їх знищили зовсім.
Перші слов’янські державні утворення. Антське царство
З початку VI ст. до н. е. землеробський люд стає дедалі політичним. Дослідження їхніх мовних, етнічних, культурних рис вказують на те, що люди ці були слов‘янами – прямими нашими предками, першими українцями.
Порівняно з міграцією кочовиків розселення слов‘ян являло собою повільний рух із правослов’янських земель. Він (рух) охопив великі території. Розселення носило мирний характер, за винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією. Слов‘яни на нові землі як колоністи, а не загарбники
Таким чином на початок VI ст. із спільної мови слов‘ян сформувались три підгрупи:
Західнослов’янська, зрештою поділена на польську, чеську та словацьку.
Південнослов‘янська – з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська.
Східнослов‘янська – з якої розвинулася українська, російська та білоруська мови.
У VII ст. східні слов‘яни (вірніше їхні прямі предки – анти) були корінним населенням правобережного Дніпра. Протягом VII та VIII ст. налічувалося близько 14 великих племінних союзів на землях теперішньої України, Білорусії та Росії. Племена і роди з патріархами на чолі об‘єднувало поклоніння спільним богам. Пізніше з‘явися клас знаті або князів.
1) В ходе подавления национально-освободительного движения царизм осуществлял стратегию «выжженной земли» «по очищению» наиболее благоприятных районов Казахстана для дальнейшей колонизации земель.
2) Движение носило общенациональный характер
3) Возрождение атрибутов национальной государственности
4) Явилось мощным толчком к росту национального самосознания. Казахи включились в активную политическую деятельность.
5) Тысячи повстанцев школу вооружённой борьбы (опыт борьбы)
6) Часть повстанцев откочевала на территорию Монголии и Китая
7) 150 тыс. трудящихся Казахстана были отправлены на тыловые работы.
8) Укрепление межнациональных отношений. Публицист С. Ужгин выпустил прокламациb «Слово о событиях в Карабалыке», где разоблачал политику царизма и призывал восставших к решительности. Демократическая часть русского крестьянства с сочувствием относилась к восставшим. Губернатору М. Фольбауму доносили, что крестьяне Иван Долматов и Дермидон Федосов возбуждали толпу киргиз к тому, чтобы они не давали составлять список призываемых туземцев. В селении Бургун бедняк Демко скрывал у себя трёх братьев Канаевых и Айдосова.
В Тургае Никита Кротов обучал повстанцев искусству военного дела и сам погиб в одном из сражений с карателями. Одним из видных организаторов Каркаринского очага восстания был Е. Курев. На стороне восставших сражалась дочь предпринимателя Софья Вербицкая.
9) История национально-освободительного движения отражена в произведениях художественной литературы: М. Ауэзова «Лихая година», С. Сейфуллина «Тернистый Путь»,
С. Муканов «Ботагоз».
