Объяснение:
За царювання Соломона зріс міжнародний авторитет староєврейської держави. Соломон уклав вигідний союз із Єгиптом, одружившись з єгипетською принцесою й діставши за нею палестинське м. Гезер, передане йому від філістимлян його тестем — фараоном Шешонком. Ізраїльсько-Іудейське царство, таким чином, дістало вихід до Середземного моря. Єврейський цар завоював сусіднє князівство Едом (грецька назва — Ідумея). Про Соломона заговорили при царських дворах, до нього прибула з візитом цариця далекої аравійської країни Сави.
Старозаповітний історіописець стверджував, шо цариця Савська подалася в неблизький світ виключно для того, щоб випробувати Соломона своїми загадками (І Цар., 10,1—10). Так чи інакше, а її інтригуючий візит до Єрусалима хоч і не змінив хід світової історії, все ж не залишився непоміченим. По-перше, якщо вірити легенді, Соломон зумів, не порушуючи двірцевого етикету, спростувати злу плітку, буцімто в цариці Савської волохаті, немов у кози, ноги. По-друге, через дев’ять місяців після його візиту в цариці Савської народився син, від якого вели свій родовід ефіопські імператори-негуси (останній негус Хайде Саласе І вважався 225-м нащадком сина Соломона та цариці Савської).
Біблія, тішачи національне самолюбство євреїв, зображує Соломона найбагатшим і наймудрішим зі смертних: "І став цар Соломон найбільшим від усіх земних царів, щодо багатства та щодо мудрості. І вся земля хотіла бачити Соломона, щоб послухати його мудрості, що Бог дав у Його серце" (І Цар., 10, 23—24). Проте історичний Соломон був далекий від такого ідеалу, адже мав властолюбну та легковажну вдачу. Він купався в розкошах, транжирив державні кошти направо-наліво, завів (мабуть, щоб сусідні володарі луснули від заздрощів) величезний гарем (700 жінок і 300 наложниць). Царське оточення, яке складалося майже виключно з Соломонових родичів, не могло поскаржитись на відсутність апетиту — з’їдало щороку майже 12 млн. літрів борошна, 11 тис. голів великої рогатої худоби та 36,5 тис. дрібної, не рахуючи "оленя, і сарни, і антилопи та ситих гусок" (І Цар., 5, 1—3). Щоб якось прогодувати що юрму, Соломон поділив землі Ізраїля на 12 округів, зобов’язавши їхнє населення по черзі доправляти потрібну кількість продуктів до царського двору. Своїх одноплемінників-іудеїв він звільнив від цього побору.
Як уже зазначалося, між стародавніми євреями ніколи не було згоди. До царювання Давида, за словами історика, "Ізраїль був зборищем племен, що ворогували між собою", і лише наприкінці його володарювання "стали сильним та, як тоді здавалося, єдиним народом". В результаті непродуманої податкової реформи Соломона, дискримінаційної щодо ізраїльтян, традиційна напруженість у стосунках між ізраїльтянами та іудеями досягла критичної межі — ізраїльтяни, яких налічувалося 500—700 тис, тобто в 2—3 рази більше, ніж іудеїв, повстали. Соломон придушив цей виступ, а вождь повстанців Єровоам змушений був рятуватися втечею до Єгипту. Проте коли Соломон помер і царем став його молодий, недосвідчений син Ровоам, ізраїльтяни знову почали виявляти своє невдоволення, причому й цього разу їхній виступ очолив Єровоам, якого підтримував єгипетський фараон Шешонк. Ізраїльські коліна зажадали, щоб цар відновив у державі справедливість, проте Ровоам вдався до погроз, пообіцявши зігнути бунтівників у баранячий ріг (І Цар., 12, 14). У відповідь на цей амбіційний випад ізраїльці обрали своїм царем Єровоама (925 р. до н. е.). Невдовзі Єрусалим був ущент пограбований єгипетськими військами. Ізраїльсько-іудейське царство остаточно розпалося на дві держави, причому політичним центром Іудейського царства залишився Єрусалим, столицею ж Ізраїльського царства спершу став Сіхем, а близько 875 р. до н. е. (за володарювання Омрі) — Самарія. В обох єврейських державах збереглися закладені Давидом і Соломоном форми політичного управління, однак в Іудеї політична обстановка була порівняно стабільною, а в Ізраїлі, навпаки, характеризувалася хаотичністю. Так, якщо в Іудейському царстві безперервно царювала династія Давидидів, то за 230 років існування Ізраїльського царства там змінилося 9 династій, причому добра половина ізраїльських царів загинула насильницькою смертю.
