Сини Ярослава мали князювати в них за принципом родового старшинства, передаючи владу від старшого брата до наступного за віком, що спричиняло переміщення всіх князів з одного володіння до іншого. За задумом Ярослава, кожен князь мав можливість із часом стати великим князем київським. Його старший син Ізяслав отримав великокнязівський престол, Київську й Новгородську землі, Святослав — Чернігівську землю, Білу Вежу і Тмуторокань (сучасна Тамань), Всеволод — Переяславську та Ростово-Суздальську землі, Ігор — Волинську землю, В’ячеслав — Смоленську землю, онук Ярослава Мудрого Ростислав — «червенські міста» і Галицьку землю.
Ярослав Мудрий уклав політичний заповіт щодо спадкування влади своїми синами. Ярослава перед смертю з синами, де він говорить про необхідність мирного співжиття між ними по його смерті та умови наслідування ними центральної влади в Києві.
Згідно заповіту Ярослава, кожен князь отримував уділ і мав можливість стати великим князем київським по смерті князя київського князя (старшого з його синів).
Старший Ізяслав отримував великокнязівський престол, Київську й Новгородську землі, Святослав - Чернігів,
Білу Вежу і Тмуторокань, Всеволод - Переяслав та Ростово-Суздальську землі, Ігор - Волинь, В’ячеслав - Смоленську землю, онук Ярослава Мудрого Ростислав - «червенські міста» і Галицьку землю.
Проте такий розподіл влади теж виявився недосконалим, адже привів в майбутньому до боротьби між племінниками і дядьками за князювання.
