Напомню о том, что восстание Пугачева известно также как крестьянская война и проходила она с 1773 по 1775 годы. Инициатором восстания был Емельян Пугачев.
По сути, это было восстание казаков, крестьян, народов Урала и Поволжья – они боролись с правительством Екатерины Второй.
• Определенно, восстание Пугачева имело классовый характер.
• Кроме того, в этом конфликте сыграл этнический и культурный характер участников.
• Многие историки и вовсе называют этот конфликт «гражданской войной».
• Участвовали в восстании не только яицкие казаки – по мере развития восстания они объединились с крепостными, крестьянами Прикамья и Поволжья.
• Движение Пугачева выступило против регулярных войск.
• Восстание начиналось заново несколько раз, потому что движение не было военно подготовлено, а сам Пугачев бежал множество раз.
• Одними из основных участников движения были башкиры, татары, не довольные попытками правительства Екатерины Второй поработить их.
• Восстание Пугачева захватило наибольшую территорию империи.
• Восставшим удалось добиться льгот: защищались права башкир, татар, казаков и рабочих заводов.
• После подавления восстания города и населенные пункты получили новые названия, чтобы больше не напоминать о крестьянской войне.
Становище православної церкви. XVI ст. дослідники називають темною епохою в історії української православної церкви. У цей період церковне життя на теренах України розвивалося під іноземною й іновірною польсько-литовською владою. І хоча проголошувалося терпиме ставлення до православ’я, забезпечення прав і привілеїв православної церкви, існували істотні причини, які викликали глибоку кризу церковного життя, деморалізували й дезорганізували його. Водночас саме в цей період розвинулися такі характерні особливості українського православ’я, як активна участь у житті церкви світських осіб та зближення церковного життя, духовної освіти й школи, змушених протистояти наступу латинської культури, католицизму та реформаційним рухам.
Объяснение:
Негативно впливало на становище православної церкви існуюче в Польському королівстві й Великому князівстві Литовському право патронату або «право подавання». Відповідно до нього, питання призначення на митрополичу і єпископську кафедри залежало від великого князя литовського та польського короля. Після Люблінської унії ситуація погіршилася. Польські королі за правом патронату стали, «подаючи хліби духовні й роздаючи столиці духовні», призначати на посади єпископів і архімандритів (настоятелів монастирів) за гроші. Фактично посаду отримував той, хто більше за неї заплатив. Королі надавали посади в православній церкві світським особам (шляхті, військовим) за борги держави цим людям, різноманітні вислуги, на прохання наближених до королівського двору осіб
