Мехмед II видав у 1476 р. звід законів («Канун-наме»), в якому визначалися функції державних сановників та розміри їх платні, встановлювалися організація мусульманського сунітського духовенства (точніше — стану богословів), режим військових ленів.
Мехмед II встановив також статут для немусульманських релігійних громад, затвердивши православного (грецького) і вірменського патріархів і єврейського головного рабина в Константинополі. Всі православні народності (греки, болгари, серби, частина албанців, грузини, валахи і молдавани) розглядалися відтепер як одна «грецька громада» — рум-міллеті, над якою Константинопольський Патріарх користувався не тільки церковною, а й судовою владою. Патріарх і єпископи могли виносити судові вироки православним аж до заслання на каторгу (галери). Але якщо православний судився з мусульманином, то справа розбиралася у мусульманського духовного судді, Каді. Патріарху і єпископам належав контроль над школами і книгами у православних народностей, і їм були присвоєні деякі особисті привілеї. Такі ж права над своїми громадами отримали Вірменський патріарх і єврейський головний рабин.
Даючи деякі права вищому християнському та іудейському духовенству, султанський уряд прагнув тримати в покорі Іновірців за до їх же духовенства. Маса Іновірців була абсолютно безправною. Вони були позбавлені права мати зброю, повинні були носити одяг особливих кольорів, не мали права купувати землю і т.д. втім, деякі обмеження для Іновірців на практиці не завжди дотримувалися.
