Са́ки (др.-перс. Sakā, др.-греч. Σάκαι, лат. Sacae) — собирательное название группы ираноязычных[2][3][4][5][6][7][8][1][9][10][11][12]. кочевых и полукочевых племён I тыс. до н. э. — первых веков н. э. в античных источниках. Название восходит к скифскому слову saka — ‘олень’[13] (ср. осет. sag 'олень'). И древними авторами, и современными исследователями саки, наряду с массагетами, считаются восточными ветвями скифских народов[14]. Первоначально саки, видимо, тождественны авестийским турам; в пехлевийских источниках под турами понимаются уже тюркские племена. В ахеменидских надписях «саками» называются все скифы[15].Считаются потомками носителей древностей срубной и алакульского варианта андроновской культур[16]. Именно на основе андроновского антропологического типа формируется сакское население Средней Азии. Таким образом, антропологические данные подтверждают заключение о преемственности культуры ираноязычных саков и савроматов с андроновской, полученное ретроспективным методом[17].
история-На рубеже VI и V вв. до н. э. часть сакских племён (греч. Σάκαι) была покорена персидскими царями династии Ахеменидов, платила им подати[37] и поставляла воинов, завоевание саков описано в Бехистунской надписи Дария I (см. рис.). Саки в составе персидской армии участвовали в греко-персидских войнах, в частности, в битве при Марафоне[38].
После завоевания Персидской империи Александром Македонским, одна из групп сакских племён вторглась в пределы сатрапии Селевкидов Парфиены (III в. до н. э.) и сыграла значительную роль в образовании Парфянского царства: вождь племени парнов Аршак стал основателем парфянской династии Аршакидов[39].
Часть племён саков вторглась в Дрангиану и заняла её, дав ей название Сакастан (Страна саков, у Страбона лат. Sacasene — современный Систан на территориях Ирана и Афганистана).
Долго путешествовавший по территории Систана и Белуджистана британский офицер на службе у генерал-губернатора Индии Роберт Сандеман[en] писал:
«Быстро уменьшающиеся племена Саджидов (Sajittae) и Сака (Sacac) являются другими из более древних рас Белуджистана легко узнаваемых в классической географии.»
Оригинальный текст (англ.)
The fast-diminishing Sajidis (Sajittae) and Saka (Sacae) are others of the more ancient races of Baluchistan easily recognizable in classical geography
— Encyclopædia Britannica[40]
Сака (сакхани, сахакан, саджиди) — 3 или 13 из 600 племен Белуджей. Присутствие племени Саков среди белуджских племен объясняется тем, что происходили миграции племён на территории Систана и Белуджистана.[41]
Страбон достаточно подробно описывает набеги саков, сообщая, среди прочего, что они добирались даже до Каппадокии и что жители Зелы учредили и ежегодно отмечают особый праздник — Сакею (лат. Sacaea) в честь отражения одного из таких набегов[42].
Переселение саков (в китайских источниках эти племена называются племенами сэ) было частью перемещения кочевых народов, запущенного вытеснением юэчжей племенем сюнну (хунну) около 175 года до н. э. Саки, вынужденные покинуть бассейн реки Или, двинулись на Фергану и Согдиану. Ок. 145 года до н. э. они вторглись в Греко-бактрийское царство и сожгли Александрию Оксианскую. При продвижении на юг саки в середине II в. до н. э. заселили южные области современного Афганистана — т. н. Сакастан.
В конце II — первой половине I веков до н. э. племена саков проникли в Северо-Западную Индию, образовав в середине I века до н. э. ряд индо-сакских государств. Одним из самых известных индо-сакских правителей был царь Май, под властью которого находились Гандхара[43], долина Свата и, возможно, часть Кашмира. Его преемник Аз расширил свои владения и титуловал себя, аналогично правителям Парфии, «великим царём царей»[44]. Около 60 года до н. э. индо-скифы взяли крупнейший город тогдашней Индии — Матхуру. На востоке их набеги доходили до Паталипутры, и к 10 году до н. э. под их напором пало Индо-греческое царство.
В I веке н. э. саков в Индии стали вытеснять на юг двигавшиеся с севера кушаны — ветвь племени юэчжей. Последний этап скифского присутствия в Индии представляет династия Западных Кшатрапов, царствовавшая на западе Деккана со 110 по 395 года. Их столицей служил священный для индусов город Уджайн. На исходе IV века конец власти Западных Кшатрапов в Деккане положил своими завоевательными походами Чандрагупта II из династии Гуптов, убивший последнего сакского правителя Рудрасимху III.
Відповідь:
вот
Пояснення:
1199 р. (або 1201 р.) – народився Данило Романович;
1205 р. – Роман Мстиславич був убитий поляками, і малолітнього Данила Романовича проголосили галицько-волинським князем;
1206 р. – Данило разом з матір’ю і братом Васильком втекли з Галича у Володимир-Волинський, потім – в Польщу, а з неї – в Угорщину;
1210 р. – молодий князь разом з угорцями захоплює Перемишль і Звенигород, а незабаром відновлює свої права на все князівство. Однак ужитися з боярами не зміг;
1211 р. – Данило знову біжить до Угорщини;
1212 р. – він повернувся в Галицьку Русь і влаштувався в Кам’янці, де деякий час княжив спільно з братом Васильком і матір’ю;
1213 р. – Данило за до тепер уже польського війська захопив і Володимир-Волинський, де його підтримали всі бояри його батька;
1217 р. – князь Волинський захопив Берестій, Угровськ, Верещин, Столпьє, Комов і “всю Україну”,
1219 р. – Данило став самостійним князем, і його королева-мати Анна пішла у монастир. У тому ж році молодий князь поріднився з галицьким володарем Мстиславом Удатним, одружившись на його дочці Анні;
1220 р. – польський король Лешко Білий, посварившись з Мстиславом, вигнав його з Галича і посадив там угорського королевича;
1221 р. – князь Волинський Данило разом з тестем повернули останньому Галицький престол;
1223 р – Данило Романович з військом бере участь в битві на р. Калка;
1227 р – Пересопницький князь Мстислав Німий робить Данила опікуном свого сина Івана, передаючи владу над його землями;
1227-1229 рр. – Данило бере активну участь в князівських міжусобицях. Свариться і мириться зі своїм тестем Мстиславом Удатним;
1229 р. – бере участь в черговому розбраті у Польському королівстві. Захоплює м. Каліш;
1230-1232 рр. – Данило і Василько воюють проти угорців, відвойовуючи у них Галич;
1233 р – Данило за підтримки місцевих бояр все-таки зайняв батьківський трон в Галицькому князівстві;
1234 р. – Данило необачно втрутився в боротьбу інших українських князів, в результаті чого чернігівський князь Михайло Всеволодович зайняв Галич;
1237 р. – син Романа Мстиславовича знову повернувся в головне місто Галичини, і ворота знову відкрили йому місцеві бояри;
1238 р. – князю Данилу нарешті вдалося возз’єднати Галицьку і Волинську землі під своєю владою. Володимир-Волинський він віддав брату Васильку, а місцем своєї резиденції зробив Галич;
1239 р. – зумів приєднати до своїх володінь Київ;
1240-1241 рр. – монголо-татари спустошують землі Галицько-Волинського князівства;
1241-1245 рр. – Ростислав Михайлович Чернігівський кілька разів зазіхає на галицькі землі;
1245 р. – Данило Романович і Василько остаточно розбили Ростислава в Ярославській битві на р. Сан;
1249-1250 рр. – Данило зробив довгу подорож до столиці Золотої Орди, де отримав від хана Батия ярлик на правління;
1254 р. – під впливом своїх західних союзників Данило Галицький все ж погодився прийняти королівський вінець і був коронований в Дрогочині. Папа оголосив хрестовий похід проти татар, але на його звернення ніхто не відгукнувся. Данило Романович, зберігши титул короля, припинив зносини з Ватиканом і почав готуватися до опору власними силами;
1256-1257 рр. – Данило, скориставшись чварами серед монгольської знаті, почав повстання проти ординського ярма. Він завдав кілька поразок хану Куремси, відігнав його війська від Луцька. Однак слідом з’явився хан Берендей і повністю придушив повстання Данила. Сам князь змушений був сховатися в Польщі;
1262 р. – литовські війська князя Міндовга напали на Галицьке князівство. У бою з ними загинув син Данила Роман;
1263 р. – Данило Романович зумів помститися литовцям, розбивши союзне їм плем’я ятвягів;
1264 р. – князь Данило Галицький помер.
