«Да, я представитель украинской шляхты или русской шляхты, если Вам угодно. Да, я осознаю, что у нас не такие же права, как у польской шляхты. Но мы не можем согласиться на эту унию, которую нам предлагают подписать в Люблине. Мы обязаны защищать истинную Православную веру и церковь. Только представьте себе, какой интенсивный процесс полонизации начнется? Наша культура будет забыта. Наши церкви будут разрушены. Наши дети будут говорить на польском. Мы все будем забыты и наша великая история канет в Лету! И вы готовы всё это потерять, только чтобы получить больше прав, как представители шляхты? Да, нам угрожает Московия. Да, мы слабы. Но мы должны найти союзников на равных условиях, а не растопится под властью Польши».
Как мы знаем, в 1569 году, в Люблине королем Сигизмундом Августом был созван сейм. Опасаясь растущего влияния польской шляхты и желая сохранить остатки самоуправления, литовские и украинские шляхтичи до последнего сопротивлялись окончательному слиянию с Польшей. Но средняя и мелкая шляхта, надеясь на получение себе широких привилегий, поддержала поляков. Недовольны ходом переговоров, шляхтичи Великого княжества во главе с князем Константином Острожским оставили сейм. Тогда поляки при поддержке мелкой шляхты объявили о присоединении этих земель к Польше.
Грецька колонізація (8 – 6 ст.) – це процес масового переселення греків з міст Егейського басейну в численні колонії (апойкии), розташовані на узбережжях Середземного й Чорного моря. Підстава колоній почалося ще в 2 т. л. до н. е., але 8-6 ст. набуло масового характеру. У колонії переселилися не менше чверті грецького населення, яке заснувало кілька сотень грецьких міст.
Основні причини колонізації:
1. Потреба полісної економіки в нових землях, нових джерелах сировини, в нових ринках збуту ремісничої та сільськогосподарської продукції.
2. Поява в суспільстві тих, хто позбувся земельного наділу; в складі поселенців були і ті, хто у себе на батьківщині в силу будь-яких причин не міг його мати.
3. Різке зростання народжуваності в Греції («демографічний вибух»). Створювалося надмірне населення, яке не знаходило свого місця на батьківщині і змушене було переселитися.
4. Соціальна боротьба, яка супроводжувала процес народження нового виду державності – поліса. Боротьба між родовою знаттю і рядовими общинниками приводила іноді до того, що Переможені змушені були залишати Батьківщину.
Основні напрямки колонізації:
1. Західний напрямок (о. Сицилія, Південна Італія, Південна Галлія, східне узбережжя Іспанії).
Першою колонією, заснованою греками на Заході, було поселення на острові Питекуссы (західне узбережжя Італії) і місто Куми (Кампанії), виведені близько середини 8 ст. до н. е. Незабаром були засновані міста, що перетворилися потім у найбільші і процвітаючі западногреческие поліси: Сіракузи, Тарент, Сібаріс, Кротон та ін. Сицилія і Південна Італія були так густо усіяні мережею грецьких колоній і поселень, що стали називатися «Велика Греція». На південному узбережжі Франції була заснована Массалія згодом стала багатонаселеним полісом, через який по річці Родану Грецькі товари прямували у внутрішні області Галлії, аж до сучасного Парижа. На іспанському березі була заснована велика колонія Емпоріон. Особливою активністю в західній колонізації відрізнявся місто Корінф, один з найбільших торгово-ремісничих центрів Балканської Греції, для якого характерно раннє становлення полісного ладу і нової економіки.
2. Північно-східний напрямок.
Тут провідну роль грав Мілет (Південний Захід Анатолії), також один з найбільших і багатих грецьких міст. За переказами, Мілет вивів до 100 різних поселень і колоній. Великими грецькими колоніями стали міста Халкедон, Візантії. Міста Синопа і Гераклея Понтійська були найбільш могутніми на південному березі Чорного моря. Найзначнішими грецькими колоніями на Західному Причорномор'ї вважалися Істрія, Аполлонія Понтійська, Одесос. Незабаром колонізаційна хвиля досягла Північного Причорномор'я: Ольвія, Херсонес, Пантікапей. Найбільш великими грецькими колоніями Кавказького узбережжя були міста Пітіунт, Діоскуріада, Фазіс.
