За часів Королівства Русі
Наприкінці 13 століття через занепад Києва митрополит Київський Кирило III та його наступник Максим фактично перебралися у Володимиро-Суздальське князівство, яке було головним конкурентом Галицько-Волинського князівства за спадщину Київської Русі. Тому князі Лев Данилович та його наступник Юрій Львович клопотали перед Константинопольським патріархом про утворення нової митрополії для південно-західних руських князівств, зокрема, Галицько-Волинського.
У 6811 році від Створення світу (1302–1303 роках по Різдві Христовім) Константинопольський патріарх Афанасій I та Візантійський імператор Андронік II Палеолог видали грамоту, згідно з якою Галицька єпархія отримувала статус митрополії. До її складу увійшли Галицька, Перемишльська, Володимирська, Холмська, Луцька та Турівська єпархії[1]. Вона отримала номер 81 у диптиху митрополій Константинопольської православної церкви.
Першим митрополитом Галицьким був грек Ніфонт (помер 1305 року), Успенський собор Галича — головним храмом
Петро Ратенський
Князь Юрій Львович запропонував ігумену Ратенського монастиря Петру обійняти Галицьку кафедру, на що той погодився. Його було відправлено у Константинополь. В той час помер Київський митрополит Максим, який де-факто перебував у Володимирі-на-Клязьмі. Тому князь Володимирський Михаїл Ярославович відправив до патріарха свого кандидата на київський престіл — ігумена Геронтія. Після довгих суперечок, які тривали до 1308 року, патріарх вирішив об'єднати дві митрополії на чолі з Митрополитом Київським і всієї Русі, яким призначив Петра. Він вибрав собі за резиденцію спочатку Володимир-на-Клязьмі, а у[2] Москві шукав політичного притулку.
У 1331 році стараннями Галицько-Волинського князя Юрія II Болеслава Тройденовича та його тестя — великого литовського князя Гедиміна Константинопольський патріарх Ісайя відновив Галицьку митрополію, призначивши митрополитом Гавриїла. В цей час західними землями Русі подорожував митрополит Київський і всієї Русі Феогност. Він домігся визнання його предстоятельства більшістю руських єпархій; непідпорядкованою Київській митрополії залишилася лише Галицька митрополія. Тому у 1332 році митрополит Феогност відвідав Константинополь, де домігся від патріарха ліквідації Галицької митрополії.
Близько 1337–1338 років єпископ Галицький Федір (Теодор) був у Константинополі, де домігся від патріарха відновлення Галицької митрополії. Після смерті Федора у 1347 році її було знову скасовано[3].
ответ:Краткий анализ обстановки в России и причин вызвавших Смутное время
Как писал один из главных участников процесса учреждения в 1589г. патриаршества в России константинопольский патриарх Иеремии, "так как ветхий Рим пал от аполлинариевой ереси, а второй Рим - Константинополь находится в обладании у безбожных турок, то... великое Российское царство - третий Рим - превзошло благочестием все прежние царства, они соединились в одно... царство (Московское) и один (русский царь) теперь именуется христианским царём во всей вселенной, поэтому и это превеликое дело (учреждение патриаршества) по Божию промыслу, молитвами чудотворцев русских и по... царскому у Бога и... совету исполняется".[1] Тёмные силы устремились на борьбу с "Третьим Римом", чтобы сокрушить его и господствовать над всем христианским миром.
В 1596г. римская католическая церковь вынудила Западную Русскую православную церковь принять Брестскую Унию. Этим актом Рим одержал бесспорную победу и над православием и над русским народом в Польше. Окрылённая своими успехами, римская церковь стремилась и в Московской Руси видеть желанную унию. В 1600г. польский король Сигизмунд III отправил Льва Сапегу с предложением вечного мира при условии свободного вероисповедания, постройки костелов, учреждения государством католической коллегии и школ. ответ был отрицательный относительно постройки костелов, хотя свобода вероисповедания была подтверждена.
В это же время в Московской Руси наблюдается упадок богослужебной жизни. Так в Казани будущий патриарх митрополит Гермоген обращает внимание, что крещёные инородцы, живя по-прежнему с неверными совершенно забывают христианскую веру и держатся языческих обычаев. С другой стороны отпадают от православия и русские, живущие у язычников и немцев.[2] Упадок богослужения наблюдается не только среди простых людей, но и среди священников. Так тиун патриарха Иова, которому было поручено выдавать знамёна священникам, нанимавшимся служить по церквам, докладывал патриарху, что "поповские старосты и десятские в избу не приходят и попов и дьяконов от бесчинства не унимают, безместные попы и дьяконы в поповскую избу не ходят и перед литургией правила не правят, а садятся у Флоровского моста и чинят великие бесчинства, заводят игры, бранятся и борются между собою и тут же нанимаются служить литургию; приезжие попы нанимаются служить и ему, тиуну, ставленых своих грамот не кажут, его не слушают, бранят и позорят".[3]
