Літопис Григорія Грабянки — одна з найвидатніших пам'яток української історіографічної прози кінця XVII — початку XVIII ст. За ним, а також за літописами Самовидця і Величка закріпилася назва «козацькі літописи». Але така назва — досить умовна, бо кожен цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій — битв, повстань, змов тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України — і яка надто далека від традиційної літописної форми.
Твір Грабянки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше Грабянка користувався літописом Самовидця; «Синопсисом», який був вперше виданий 1674 р., довгий час служив свого роду підручником історії і витримав близько 30 видань; латиномовною працею «Польські аннали» офіційного історіографа польських королів Ве іана Каховського, 3 томи якої вийшли у Кракові 1683, 1688 та 1698 рр.; а особливо поемою поляка Самійла Твардовського «Громадянська війна», виданою в Калішу 1681 р. Крім того, Грабянка посилається на твори Мартина Кромера, Мартина та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, Самуїла Пуфендорфа та Йоганна Гібнера. Але літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало.
Залесье оно и есть залесье - густые в те времена леса отделяли Северо-Восточную Русь от остальной Руси и долгое время эти места были глухими, почти безлюдными, местами, на которых в основном проживали финно-угорские племена.
Однако когда Ростов становится наследным городом младших наследников Мономаха ситуация меняется. Юрий Долгорукий, а особенно Андрей Юрьевич, становятся не просто полноправными хозяевами, но хозяевами рачительными.Территория княжества стремительно прирастает и новыми городами и новыми людьми и новыми землями. Земля здесь неожиданно оказывается плодородный, реки полноводными, леса богатыми дичью и медом.
И все это богатство изначально оказывается собственностью князя, который приглашал переселенцев уже на свои земли, а не на свободные, давая им при этом определенные льготы - освобождение от дани.
Реки обеспечили связь с другими землями, через леса были проложены дороги, но все равно этот край был мало подвержен набегам кочевников, которые постоянно тревожили Южную Русь. Поэтому отбоя от переселенцев не было, приезжали люди готовые и умеющие работать и край богател на глазах.
