У кінці XIX – на початку XX ст. звичай попереднього розвідування щодо згоди на сватання перетворюється у ввічливе попередження про прихід сватів.Сватання – перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. В Україні посередників у сватанні найчастіше називали «старостами», але траплялися також назви «сват», «посланець», «сватач», «говорун». У старости просили близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то, обираючи старшого старосту, брали до уваги такі риси вдачі як комунікабельність і дотепність. Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб, на випадок відмови, зберегти сватання у таємниці.
На Черкащині, привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили на слід куниці (олениці)-красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар тощо. Після традиційних вітань і промов старостів, кликали дівчину й прилюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була обов’язковою і вирішальною.
Объяснение:
