37. Міжнародне становище Візантійської імперії в 1261-1453 рр.
У другій половині XIII - середині XV ст. територія Візантії істотно скоротилася. До її традиційних зовнішньополітичних ворогів на сході і на півночі приєдналися латиняни, що не втрачали надій на повернення володінь Латинської імперії і мали в розпорядженні підтримку папського престолу. У міжнародній торгівлі Візантія була не в силах конкурувати з Венецією і Генуєю, та і усередині країни італійське міста-республіки вигравали економічне суперництво у візантійського виробництва і торгівлі, розаряючи міські торговельно-ремісничі шари. На завершуючий стадії історії Візантія майже не знала періодів мирного життя, ведучи на своїх рубежах постійні битви, що неодноразово супроводжуються запеклими громадянськими війнами. Двічі, в 1274 р. і в 1438-1439 рр., в драматичній для Візантії зовнішньополітичній ситуації Константинополь намагався ціною ув'язнення церковної унії добитися політичного союзу із заходом, продовжуючи одночасно війни на знищення з єдиновірною Сербією і Болгарією. Ліонську унію 127 4 р. нерідко оцінюють як вдалий дипломатичний хід Михайла Палеолога, що зумів зруйнувати єдність супротивною йому на заході коаліції. Ферраро-флорентійська унія 1439 р., прийнята напередодні захоплення Константинополя, з'являється вже як жест відчаю імперії, що намагається будь-якими засобами відстрочити неминучу загибель. Проте і політичне мистецтво Михайла VIII Палеолога, і згоду Іоанна VIII Палеолога прийняти усі умови, продиктовані римсько-католицькою церквою, принесли один і той же результат: імперія не отримала очікуваної до Заходу. У самій же Візантії унія в обох випадках породжувала глибокий розкол суспільства, послабляючи його в той час, коли країна найбільше потребувала об'єднання усіх сил для віддзеркалення смертельно небезпечного ворога. Після того, як в 1389 р. турки-османи розбили на Косовом поле сербсько-боснійські війська, вирішивши наперед долю Балкан, а в 1393 р. завершили завоювання Болгарського царства, Візантія, услід за Сербією, визнала васальну залежність від держави Османа. Внутрішні ресурси опору були вичерпані. Запізніла спроба Заходу зупинити мперії Баязида закінчилася повною невдачею: в 1396 р. в битві при Нікополі на Дунаї османи розбили армію хрестоносців. Лише важка поразка турецького війська в битві при Анкарі в 1402 р. від загонів нового завойовника Сходу, Тамерлана, і наступна смута в період правління наступника Баязида, Мехмеда I, дозволили Візантії зберегтися як державі ще півстоліття, але і це дарований історією час був витрачений візантійським суспільством в боротьбі латинофільській, тюркофільській і ортодоксальною партій, що марно намагалися знайти вихід з історичної безвиході. 29 травня 1453 м. Константинополь був узятий штурмом, історія Візантійської імперії закінчилася. З падінням Візантії картина міжнародних відносин в Європі помітно змінилася. Імперія віками стримувала турецьку загрозу, забезпечуючи, незважаючи на усю гостроту конкурентної боротьби, загальні інтереси Заходу в торгівлі зі східними країнами. З узяттям Константинополя балканські і азіатські володіння турок-османів об'єдналися, що поставило імперію Османа в ряд найбільш могутніх держав середньовічної Європи. Південно-східна Європа надовго потрапила під владу завойовників, турецька небезпека впритул насувалася на центральної і східноєвропейські країни. Затвердження імперії Османа на Балканах і в басейні Чорного моря істотно підірвало торговельні обміни зі Сходом. Найбільший ущерб при новому розставлянні дійових осіб в Південно-східній Європі понесли Венеція і Генуя, поставлені перед необхідністю шукати альтернативні шляхи торгівлі традиційними східними товарами, що сприяло наближення епохи великих географічних відкриттів. У плані еволюції політико-правових ідей середньовіччя відхід з системи міжнародних відносин Візантійської держави означав падіння одного з основних центрів доктрини імперського універсалізму, тим більше впливового, що за ним стояла тисячолітня історія імперії. Що втратив ґрунт державності візантійський ойкуменізм поступово поступився місцем грецькій національній самосвідомості, але цей процес виражав вже тенденції нового часу, що наближається. 38. Римська церква в міжнародних відносинах ІІ половини І тис.
Объяснение:
18 февраля 1855 г. после непродолжительной болезни скоропостижно скончался император Николай I. «Мне хотелось, приняв на себя всё трудное, всё тяжёлое, оставить тебе царство мирное, устроенное, счастливое. Провидение судило иначе. Теперь я иду молиться за Россию и за вас. После России я вас любил более всего на свете. Служи России!» - таковым было последнее отцовское напутствие цесаревичу Александру Николаевичу.
На престол вступил император Александр II, вошедший в историю с именем «Царь Освободитель» за отмену крепостного права.
Александр II вступил на престол в сложное для России время. Страна находилась в глубоком социально-экономическом кризисе.
Крепостное состояние крестьян сковывало трудовые ресурсы деревни, препятствовало росту числа свободных рабочих рук, необходимых для развивающейся промышленности. Оно тормозило развитие товарно-денежных отношений, техническое переоснащение промышленности, армии и сельского хозяйства.
Сельское хозяйство находилось в застое благодаря тому, что помещики, пользовавшиеся даровым трудом крестьян, не были заинтересованы в применении современных методов обработки земли, новых орудий и машин.
