За вычетом перехода власти от Анны Иоанновны к Анне Леопольдовне в 1740 году, от Елизаветы Петровны к Петру III в 1761 году и от Екатерины II к её сыну Павлу I в 1796 году, во всех прочих случаях в течение первого века существования Российской империи власть передавалась путём применения угрозы или силы:
1725 — возведение партией Меншикова на престол Екатерины I
Май 1727 — Верховный тайный совет передаёт престол Петру II в обход иных претендентов
Сентябрь 1727 — свержение Меншикова
1730 — престол передан Анне Иоанновне при условии подписания кондиций, ограничивающих её самодержавие
1740 — свержение Бирона группировкой Миниха
1741 — возведение на престол Елизаветы Петровны, свержение с престола Ивана VI и его регента Анны Леопольдовны
1762 — возведение на престол Екатерины II и убийство Петра III
Уже накануне смерти Петра I, 25—26 января 1725 года, среди высших чинов империи возник раскол. Одна группировка (президент Юстиц-коллегии П. М. Апраксин, президент Коммерц-коллегии Д. М. Голицын, президент Военной коллегии А. И. Репнин, сенатор В. Л. Долгорукий, президент Штатс-Контор-коллегии И. А. Мусин-Пушкин и канцлер Г. И. Головкин) выступила за возведение на престол внука Петра I — царевича Петра Алексеевича и установление системы регентства — правления жены Петра I Екатерины Алексеевны вместе с Сенатом.
Другая группировка (светлейший князь А. Д. Меншиков, генерал-прокурор Сената П. И. Ягужинский, генерал И. И. Бутурлин, дипломат и руководитель Тайной канцелярии П. А. Толстой, вице-президент Синода Феофан Прокопович и др.) отстаивала кандидатуру Екатерины как самодержавной государыни. Спор зашёл далеко, однако напористость, умелое лавирование и самое главное — опора в критический момент на гвардейские (Преображенский и Семёновский) полки обеспечили возведение на престол после кончины Петра Великого 28 января 1725 года Екатерины Алексеевны. После неё во главе государства в продолжение XVIII века ещё четырежды оказывались женщины. Женское правление в России подошло к концу только в 1796 году.
Неопределённость в вопросе о правилах наследования престола была в известной степени устранена принятием в 1797 году т. н. Павловского закона о престолонаследии, который установил чёткие законоположения, только при условии соблюдения которых последующие монархи могли восприять российский престол
Объяснение:
Объяснение:
У 1862 році Гарібальді вирішив зробити новий похід до Риму під гаслом "Рим або смерть!". Але на цей раз король Віктор Еммануїл не підтримав його починання. Навпаки, він був оголошений бунтівником і проти нього була спрямована італійська армія. У гори Аспромонте волонтери Гарібальді зштовхнулися з військами короля. У бою Гарібальді був важко поранений в ногу, узятий під варту і поміщений у в'язницю, де знаходився до жовтня, коли був амністований королівським указом. Повернувшись на Капрера, Гарібальді писав, що роблячи свій ризикований похід він не очікував нічого гарного від уряду Ратацці, і розраховував тільки на поблажливість Віктора Еммануїла II, який не заперечував проти аналогічних дій Гарібальді в 1860 році. Але ситуація змінилася, а цього народний герой, далекий від політичних інтриг, зрозуміти не зміг. У 1866 р. Гарібальді знову взяв участь у війні проти Австрії. Він бився не на головному фронті і здобував перемоги, тому що в основних битвах італійці терпіли поразки від австрійців. Коли мир з Австрією був укладений, Гарібальді не пішов проти короля, не продовжив воєнні дії, а, корилися, розпустив солдатів. У результаті цієї війни до Італії була приєднана Венеція. Лише Рим залишився не включеним до складу держави. Останню спробу звільнити Рим Гарібальді зробив у 1867 році. Він покинув острів Капрера і поїхав з міста в місто. Пізніше це свою подорож по Італії він називав "хрестовим походом". Його поїздка, що почалася в лютому, збіглася з виборною компанією для оновлення складу парламенту. Виступаючи як один з кандидатів, він заявив про свою ненависть до папи і необхідність звільнити Рим. Всюди його вітав народ: у Флоренції, в Болоньї, в Феррарі. Саме в ці, заповнені публічними виступами місяці остаточно сформувалося політичне кредо національного героя Італії. Трохи пізніше він взяв участь у Міжнародному конгресі миру в Женеві, де спочатку був захоплено зустрінутий, але потім різкість його антикатолицьких висловлювань викликала протест, що змусив Гарібальді виїхати. Повернувшись до Італії, він опублікував у газетах 2 звернення із закликами йти на Рим, що послужило приводом для арешту. Під конвоєм його відправили на острів Капрера, але він утік і пішов походом на Рим на чолі 7 тис. добровольців. Однак населення Папської держави залишилося пасивним і не зробило жодної до гарібальдійцям. На результат бою з об'єднаними силами французьких і папських військ вплинуло також втеча частини волонтерів. у якому згодом Гарібальді звинуватив Мадзіні і його прихильників. Загін гарібальдійців був остаточно розбитий при Ментане. Третя спроба Гарібальді приєднати Рим провалилася. Остаточне об'єднання італійських земель відбулося в 1870 р. У зв'язку з початком франко-пруської війни французи залишили територію Папської держави. Італійські війська відразу увійшли в Рим, світська влада папи була скинута, а його землі приєднані до Італійського королівства. Гарібальді був відсторонений від участі у цьому завершальному етапі об'єднання Італії: монархії він уже не потрібен. Більше того, влада навіть блокували острів Капрера італійським флотом, перешкоджаючи відплиття з нього Гарібальді.
