Прокоментуйте події (або явища), про які йдеться у фрагментах джерел. У чому їхнє історичне значення? 1.1. «Ми, русини, особливо в Галичині, з давен-давна хлопська нація. Майже все, що піднеслося понад хлопа, – чи то шляхта, чи міщани, – все те за польських часів зробилося поляком; за Австрії зразу німцем, а пізніше знов поляком. При руській мові, при руській народності лишалися тільки прості чорні хлопи і вбогі та маловчені сільські священики. Вищі духовні особи, єпископи та каноніки говорили й писали по-польськи або по-латині. Цікава річ, що в перших 50 літах австрійського панування польська мова серед галицького духовенства, навіть у менших містах і у селах, була розширена далеко більше, ніж за часів Польської держави. Так само й ті міщанські родини, що в початку австрійського панування ще були лишилися при рущині, до 1820 року майже зовсім спольщилися» (І. Франко). 1.2. «Найновіший, однак, твір малоросійської літератури, який дій сно можна рекомендувати кожному любителю слов’янської літе ратури, особливо філологам і граматикам, насамперед ради піз нання тієї мови, якою розмовляє більше мільйона слов’ян, є на друкований тут, у Буді, 1837 р. під назвою “Русалка Дністрова”. Це перша книга, написана простою народною малоросійською мовою і надрукована нашими гражданськими буквами» (Т. Павлович, редактор часопису «Србскій народний листъ»). 1.3. «...В день перед знесенням панщини зібралися Русини у Львові, заснували товариство Головну руську раду для оборони прав руського народу, в котрій обняв провід тодішній єпископ (опісля митрополит) Григорій Яхимович. З’явився тоді перший руський часопис “Зоря Галицька”, а восени 1848 р. заходом поета Миколи Устияновича і Івана Борискевича з’їхалися у Львові руські учені, щоби порадитися над розвитком руської мови і руського письменства, і заснували товариство Галицько-руська матиця, котре мало видавати книжки для просвіти народу» (К. Левицький).​

виповнюється 100 років від проголошення Злуки Української народної республіки та Західноукраїнської народної республіки. В ефірі Українського радіо в програмі "Сьогодні.Зранку" кандидат історичних наук Владлен Мараєв розповів, якими були передумови об'єднання, чого вдалося досягти УНР та ЗУНР, та чим усе закінечилося.

Які документи були прийняті 22 січня

IV Універсал було прийнято 22 січня 1918 року Українською Центральною Радою. Цим документом проголошувалася державна самостійність УНР, тобто Української народної республіки. Рівно через рік, 22 січня 1919 року проголошується Акт злуки УНР та Західноукраїнської народної республіки, тобто ЗУНР, в єдину соборну Україну.

Що таке ЗУНР

Західноукраїнська народна республіка виникла наприкінці 1918 року внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії після того, як ця держава зазнала поразки в Першій світовій війні. Це парламентська республіка на чолі з Українською національною радою і керівником парламенту Євгеном Петрушевичем.

Скифы на территории Украины.

Географическое расположение. Этнографическая история.

В VII-III ст. до н.э. в степных районах Северного Причерноморья, для территории современной Южной и Юго-восточной Украины, а частично и в Крыму господствовали скифские племена. Они занимали значительную террито­рию посредством низин Дуная к устью Дона и Приазовья. Большинство современных исследователей считают, что образование скифов состоялось в результате взаимодействия действительно местных (кимме­рийских), беспричинно и прибывших (иранских) кочевых племен. Приход этих кочевых племен в причерноморские степи датируется обычно концом VIII-VII ст. до н.э.

В VII ст. перед н.э. у скифов образуется могучий пле­менный союз. Сведения о основных племена какие входи­ли в сей союз, подает греческий беллетрист Геродот (V ст. к н. е.). Самым могучим и самым многочисленным племенем, рассказывает он, были скифы царские, которые считали других скифов своими рабами. Жили они для левом берегу ни­жнего течения Днепра, вплоть перед Азовским морем и нижним Доном, а также в степном Крыму. На правом берегу нижнего Днепра жили скифы-кочевники, между Ингу­лом и Днепром вместе с кочевниками жилы скифы-земле­робы. Наконец, на Севере располагались скифы-хлеборобы (пахари).