У XVI ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни та країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви — Реформація (від лат. reformatio — перетворення, виправлення). Представники цього руху заперечували верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про можливість ння» віруючих «добрими ділами» (тобто, пожертвуваннями і молитвами), культ святих, ікони, обов´язкову безшлюбність духівництва, більшу частину католицької символіки тощо. На противагу цьому, висувалася вимога до національних церков, не підпорядкованих римській курії, проводити богослужіння рідною мовою. Джерелом віровчення послідовники реформаційного руху вважали саме лише Святе Письмо (Біблію) і відкидали Священний Переказ (рішення церковних соборів, вердикти римських пап).
Ідея реформації церкви «носилася у повітрі» в добу Гуманізму й Відродження так само, як ідеї відродження мистецтва й науки. Виразником цієї ідеї став чернець августинського ордену, син рудокопа Мартін Лютер. У 1517 р. Лютер представив до загального розгляду 95 тез проти папської влади. Він спалив папську буллу, що відлучала його від церкви. Ним був написаний для церкви новий катехізис.
Лютерівське вчення поширилося у Швеції, Данії, Франконії, Гессенських і Бранденбурзьких землях. Розпочалася війна протестантів з німецьким імператором Карлом V. Ця війна тривала з перервами до 1536 p., коли імператор змушений був укласти мирний договір у Нюрнберзі. З цього часу протестанти отримали громадянські права нарівні з католиками. Повстання Лютера стало сигналом до появи інших супротивників папської влади. Найзначнішими з них були Ульріх Цвінглі, Жан Кальвін та Філіп Меланхтон.
Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, було утворення нових протестантських церков (в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах). Отже, діяльність Лютера спричинила до розколу в єдності західнохристиянського світу.
Протягом усього Середньовіччя церква відігравала визначальну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись в панівний на Заході феодальний лад. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням світської ієрархії, подібно до того, як у світському феодальному суспільстві вибудовувались різні категорії сеньйорів і васалів — від короля (верховного сеньйора) до лицаря, так і члени кліру сходили вниз за феодальними ступенями від Папи (верховного первосвященика) до парафіяльного кюре. Як великий феодал церква в різних державах Європи володіла до 1/3 обсягу всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю кріпаків, застосовуючи ті ж методи й прийоми, що й світські феодали[1]. Узурпувавши таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація, церква одночасно формувала ідеологію феодального суспільства, маючи завданням обґрунтування закономірності, справедливості та богоугодності цього суспільства. Монархи Європи, у свою чергу, йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.
Феодальна католицька церква, що була ідейною санкцією середньовічного суспільства, могла існувати й процвітати доти, доки панувала її матеріальна основа — феодальний лад. Але вже в XIV-XV століттях, спочатку в Середній Італії і Фландрії, а з кінця XV століття і по всій Європі, почав формуватися новий соціальний клас, що поступово захопив у свої руки економіку, а потім почав прагнути до політичної гегемонії, — буржуазія. Новому класу, що претендував на панування, потрібна була нова ідеологія.
В результате войн, которые Рим вёл постоянно, большое количество пленников превращалось в рабов. Ограбление провинций также давало множество невольников. Пираты часто захватывали людей и продавали их в рабство. Частично рабов растили в домах рабовладельцев – это дети рабов и рабынь. Такие рабы ценились дорого, так как были послушными и воспитанными. Труд невольников был очень тяжелым. Рабы считались говорящими орудиями труда. Этим они и отличались от немых орудий труда или рыкающих – волов, мулов, быков. Отношение к рабам было самое жестокое: побои, голод, изнурительный труд. Многие рабы содержались прикованными цепями, с колодками или ошейниками. Они не имели имен, а назывались кличками. Такое положение рабов вынуждало их вести борьбу с рабовладельцами. Эта борьба приобретала разные формы: неповиновение хозяину, порча орудий труда, побеги, заговоры. Самой высшей формой борьбы были восстания.
Особенно тяжелым было положение рабов гладиаторов, которых называли смертниками. Они должны были для потехи римлян участвовать в гладиаторских боях. Для подобных массовых зрелищ в Древнем Риме строили амфитеатры. Они представляли собой театры без крыши. Места для зрителей в них располагались ступенеобразно вокруг круглой или овальной сцены. Примером древнеримского амфитеатра является Колизей.
Тяжелое положение гладиаторов привело к заговору. Он возник в 74 г. до н. э. в школе гладиаторов города Капуи. Рабы тайно готовились к восстанию, но заговор был раскрыт. Несколько десятков заговорщиков убежали из Капуи и спрятались на вершине потухшего вулкана Везувий. Восставшие избрали своим руководителем Спартака, который, попав в плен к римлянам, был отдан в школу гладиаторов, так как выделялся необычной силой, смелостью, сообразительностью и красотой.
Спартак (около 110–71 гг. до н. э.)
Римский отряд, посланный к Везувию, блокировал гору-вулкан. Римляне надеялись, что голод заставит повстанцев сдаться. Рабы же ночью на сплетенных из лозы дикого винограда лестницах спустились вниз через жерло бывшего кратера вулкана, неожиданно напали и полностью разгромили римлян.
Сенат отправил против Спартака новое войско – около 2 легионов во главе с Публием Варинием. Вариний почти замкнул клещи вокруг войска Спартака, но он смог выбраться благодаря хитрости. Спартак привязал тела павших в разных позах в разных местах лагеря, чтобы они изображали гладиаторов. Ночью восставшие тихо ушли, оставив трубача, который подавал сигнал. Только утром Вариний понял, что его обманули, и бросился в погоню. Он совершил ошибку – разделил своё войско на две части, которые Спартак разбил по отдельности. Назначенный Варинием командир части отряда настолько не верил в силы Спартака, что во время нападения восставших мылся в бане. Вариний бежал, оставив восставшим своего коня и знаки преторского достоинства.
Объяснение:
на самом деле там история очень большая,но это в крации.надеюсь
