1.написана вся история
2.
Объяснение:
1.Восто́чная Евро́па в узком смысле слова — географически центральная и северо-восточная Европа, населённая преимущественно славянскими народами, составляющая 2/3 территории этого подконтинента Евразии. Термин очень контекстно-зависим и даже изменчив; как отмечено в документе Организации Объединённых Наций, есть «почти так же много определений Восточной Европы, как областей науки» и «каждая оценка пространственных тождеств — по существу социальная и культурная конструкция».
Восточная Европа согласно Статистическому отделу ООН (отмечена красным цветом[1]):
Северная Европа
Западная Европа
Восточная Европа
Южная Европа
Восточная Европа в европейской региональной группировке согласно «Всемирная книга фактов ЦРУ» : эквивалентна европейской части постсоветского пространства.
Восточная Европа по определению Постоянного комитета по географическим названиям, Германия. К юго-восточной Европе также отнесён остров Кипр, который географически расположен целиком в Азии.
Восточная Европа — область, находящаяся между Центральной Европой и Западной Азией, с отличительными чертами, присущими Византии, сформировавшимися под сильным влиянием Османской империи. Таким образом, европейскими историками признаётся преемственность крупнейших стран Восточной Европы культуре Эллинской, Римской и Византийской империй. Поэтому даже в колониальный период Западной Европы в Англии и Франции империями в полном смысле считались только Российская, Германская и Австрийская, находившиеся большей частью восточнее Эльбы. Империи Востока противопоставлялись цивилизациям Запада.
Другое определение было создано во время холодной войны и использовалось более или менее синонимично с термином Восточный блок. По этому определению все прежние социалистические европейские государства — это и есть Восточная Европа. Иногда эти государства разделяют на страны Центральной и Восточной Европы. Иногда, деля Европу на две части (Западную и Восточную, без учёта Южной, Юго-Восточной Европы и других субрегионов) согласно списку стран Варшавского договора, из Восточной Европы исключается вся бывшая Югославия, Албания и Греция, но добавляется вся современная Германия. Австрия и Скандинавия при этом считаются западноевропейскими территориями, согласно их политическому
Хотя территория Восточной Европы больше территории Южной, Западной и Северной Европы вместе взятых, в 2016 году на территории 5 млн км² проживает
2. 3 октября 2010 г. исполнилось двадцать лет со дня объединения Германии одного из самых значимых событий в истории международных отношений XX в., которому суждено было резко изменить геополитическую ситуацию на европейском континенте и приблизить окончательный распад биполярного порядка. Процесс объединения Германии развивался по крайне сложному и неоднозначному сценарию, который был далеко не единственным из возможных. Цель автора статьи представить собственное видение той дипломатической игры, результатом которой стало объединение Германии, обозначить круг главных действовавших лиц и раскрыть специфику распределения ролей между ними, а также охарактеризовать наиболее важные последствия данного события для системы международных отношений.
У XV ст. в Україні в царині освіти ще зберігалися давні традиції. Початкові школи існували при великих церквах і монастирях у містах, а також у деяких садибах магнатів. Вчителями в основному були дяки, які навчали читати, писати та церковного співу.
Вихідці з України навчалися в багатьох європейських університетах, зокрема в Болонському, Краківському та Празькому. У Сорбонні імена студентів-українців, а також бакалаврів і магістрів зустрічаються вже у другій половині XIV ст., а в середині XV ст. Сорбонна мала кількох докторів-українців. Ті, хто здобув освіту за кордоном, повернувшись в Україну, поширювали тут передові ідеї гуманізму, зокрема вчення Яна Гуса. Дехто залишався працювати на чужині.
Наприкінці XV - на початку XVI ст. у Європі знали про наукову роботу Юрія Дрогобича (Котермака) у Болонському університеті, Павла Русина - в Краківському. У 1481 р. Юрій Дрогобич був обраний ректором Болонського університету. Він написав низку наукових праць з філософії, медицини, астрономії.
Кінець XIV ст. позначений змінами, що відбуваються й у народній творчості. Обрядова поезія істотно звільняється від культових елементів. Український народ створює прислів'я, приказки, казки, легенди. Починаючи з XV ст. зароджується епічна поезія - українські пісні й думи. Виконували їх народні співці - кобзарі. В основному ці твори відбивали історичну тематику, прославляли героїв. Найвідомішою є "Дума про козака Голоту".
В Україні й далі розвивається літописання. Цікаві історичні відомості містилися в "Короткому Київському літописі", датованому ХІV - ХV ст., а також у так званих литовських літописах. Поширення дістали й церковно-літературні твори: послання, житія святих. Особливо багато таких описів з'явилося в Києво-Печерській лаврі.
Поряд із церковною розвивалася й світська література, зокрема збірник "Ізмарагд" на морально-побутові теми, збірник повістей "Александрія" про Олександра Македонського, повісті про Троянську війну.
З'являються нові елементи в архітектурі. Будуються муровані замки з вежами, ровами, мостами (у Луцьку, Кременці, Хотині). Під впливом західної архітектури почали споруджувати безбанні храми. Було збудовано багато монастирів: Києво-Печерський, Дерманський, Унівський, Троїцький. Головними замовниками стають шляхта, міські та сільські громади, чиї естетичні вподобання впливали на архітектуру.
До найкращих зразків живопису цього періоду належать сюжети-композиції "Різдво Христове" і "Успіння Богородиці" у Кирилівській церкві в Києві (XIV ст.), малювання Онуфріївської церкви в селі Лаврове (XII ст.) і Вірменського собору у Львові (ХІV - ХV ст.). Дістали поширення ікони, намальовані на дошках. Серед іконописців вирізняється Петро Ратенський, який намалював ікону "Богородиця" у Володимиро-Волинському соборі й Петрівську ікону в Успенському соборі в Москві.
Подальшого розвитку набули також хоровий спів, танцювальні жанри інструментальної музики (гопак, козачок), музичний і танцювальний фольклор, гра на бандурі.
У цей період тривають формування й розвиток української народності. Питання про створення української народності складне й досі остаточно в історичній науці не вирішене.
Найпоширеніші три концепції: за першою частина російських істориків, виправдовуючи політику русифікації, яку здійснював царат, доводили, що впродовж усієї історії існувала і розвивалася лише одна великоруська народність, а української і білоруської народностей не було й немає, що вони є "відгалуженнями російського народу". Тим самим заперечувалося право цих народів на вільний національний розвиток.
Згідно з концепціями М. Карамзіна (1766-1826), В. Ключевського (1841-1911), М. Погодіна (1800-1875), Київська держава була результатом витвору великоруської народності. Російський письменник О. Солженіцин, претендуючи на роль знавця історії, у брошурі "Як нам облаштувати Росію?" пише: "Це все фальшива вигадка, що мало не з IX століття існував український народ з особливою неросійською мовою".
Друга концепція найповніше викладена у працях М. Грушевського (1866-1934). Він вважав, що не існує "загальноруської" історії, так само як не може бути й "загальноруської" народності, а може бути тільки історія "руських народностей".
Порогом історичних часів для українського народу М. Грушевський вважав IV ст. н. є. Він категорично відкидав претензії Московської Русі на частину давньоруської спадщини, правонаступником якої є виключно "українсько-руська" народність, бо саме вона створила Київську державу.
