Как человек попадал в касту?​

1. Экономические причины.
Решающую роль в ослаблении, а затем гибели Византии сыграли, конечно, внутренние причины. Главной из них был экономический упадок как деревни, так и города, разорение крестьянства и городских масс страны. Крушение экономики империи было ускорено проникновением иностранных, в первую очередь итальянских, купцов во все сферы экономической жизни Византии. Их деятельность тормозила дальнейшее развитие производительных сил. Политика покровительства иностранцам, вся недальновидность которой с особой силой проявилась во время осады Константинополя, послужила также одной из причин его гибели.
Подобно червоточине, венецианский и генуэзский торговый капитал подточил изнутри Византийскую империю, лишил ее жизненных сил и былых богатств. Византийской торговле и ремеслу был нанесен непоправимый ущерб, ослабло, а затем рухнуло господство Византии на море. 

2. Разобщённость общества.
Правящие феодальные и церковные круги Византии не только не смогли возглавить широкие народные массы, но оказались не восстановить единство в своих собственных рядах. В момент, когда требовалась консолидация всех сил государства, в нем всюду царили раскол и вражда, взаимная подозрительность и неверие в себя. Попытки последнего императора, человека лично храброго и честного, опереться на население столицы оказались запоздалыми; близорукая политика его предшественников обрекла их на неудачу.

3. Наличие сильных врагов.
Немалую роль в задержке сыграла и злая воля давних врагов Византии, которых было немало среди католических прелатов и государей Запада, мечтавших не о империи, а о захвате ее наследства. Искандер был убежден в коварстве правителей некоторых западных держав в отношении к Византии. 

4. Отсутствие сильных и надёжных союзников.
Союзы Византии со славянскими государствами Балканского полуострова были эпизодическими и непрочными как из-за отсутствия доверия с обеих сторон, так и из-за внутренних разногласий внутри самих балканских стран.

Європейські революції 1848-1849 — загальне найменування революційних рухів, що виявилися у формі непокори владі, збройних повстаннях, декларування нової державності в європейських країнах в середині XIX століття.

У 1848-1849 рр. у країнах Західної і Центральної Європи спалахнули нові буржуазні революції. Вони охопили Францію, Німеччину, багатонаціональну Австрійську імперію та італійські держави. Ніколи ще Європа не бачила такого розмаху народних виступів, подібного піднесення національно-визвольної боротьби поневолених народів. Хоча у різних країнах гострота боротьби та перебіг подій були не однаковими, для сучасників було цілком очевидно, що революція набула загальноєвропейського масштабу.

У цей час в Європі ще панували феодально-абсолютистські порядки, а соціальне гноблення тісно перепліталося з національним. Під час революції злилися воєдино боротьба різних верств проти феодально-абсолютистських установ, за демократизацію суспільного ладу, виступи робітників і повстання селян, національно-визвольна боротьба народів і могутній об’єднавчий рух у Німеччині та Італії.

Початок революційного вибуху прискорили неврожайні роки і голод 1845-1847 рр., економічна криза, що охопила в цей час відразу декілька країн.