ответ:
третье отступление аттилы европу в изумление. он презрел константинополь, это уже было уму непостижимо. ушел с каталаунских полей, уводя армию, втрое — вчетверо превышавшую западную коалицию, что тоже странно. но отказаться от рима! этого понять не мог никто.
следовало ли поверить в чудо? в череду чудес, сотворенных для спасения запада? вмешательство льва i способствовало этой вере. люди были суеверны. в те времена церковь остерегалась охлаждать воодушевление, которое было ей на руку. поверили в чудо.
лев i разом превратился в льва великого, его канонизация была неизбежной. по словам проспера аквитанского, лев якобы сказал валентиниану по возвращении в рим: « господа, который спас нас от великой опасности». а мог ли папа сказать что-нибудь другое?
следуя той же логике невероятного, для объяснения исчезновения аттилы выдумали легенду о «даре елене». елена якобы была юной римлянкой, прекрасной, чистой и благочестивой, жившей в окрестностях мантуи. она осталась одна в родительском доме, покинутом ее родными перед приходом гуннов, потому что не боялась ничего — только прогневить господа.
аттила проезжал мимо, попросил накормить его, она его угостила. они поговорили наедине. она сообщила ему о своем решении посвятить свою жизнь богу, богу любви и мира, и подивилась тому, что он беспрестанно воюет и убивает бедных людей. аттила ответил, что он бич божий и должен выполнять свое предназначение. когда же оно будет исполнено? — якобы спросила елена. может, оно уже свершилось? аттила вроде бы смутился, пообещал подумать. после раздумий он и решил повидаться с папой.
по другой версии, император переспал с молодой христианкой, которая пожертвовала ему своей девственностью за обещание уйти.
те же самые предположения, которые уже строили после ухода из-под константинополя и с каталаунских полей, всплыли после отказа от рима. их можно свести к трем основным гипотезам.
во-первых, исход любой битвы не предрешен до самого конца. аттила, и так уже будучи победителем, не стал лишний раз рисковать. по мнению одних, он выказал высшую мудрость, презрев славу от вступления в столицу западной империи — рим цезаря и августа. на взгляд других, это была странная слабость, дававшая надежду на реванш.
З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. У 1325 р. володарем Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного княжича Болеслава. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслав. Певний час він, незважаючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до створення антиукраїнського польсько-угорського союзу.
Юрій ІІ не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й для активних насильницьких дій. Внаслідок боярської Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.
Отже, в сер. XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви.
Історичне значення Галицько-Волинської держави в історії Європи у ХІІ – першій половині ІVст. полягає в тому, що вона захистила Європу від азіатських орд;
25. Початок, основні етапи та наслідки захоплення Литвою територій давньоруських удільних князівств. Роль і місце в Литовській державі українськиї земель.
Протягом ХІV століття велика частина території колишньої Київської держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.
І етап — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга. Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.
II етап — «ослов'янення» литовських правителів. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Починаючи з правління Ягайла у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.
III етап — втрата українськими землями залишків автономії. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. політика зумовила швидку появу опозиції, яку очолив князь Вітовт. У1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств , внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.
IV етап— посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі.
Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.
