4. Укажите, какие писатели и поэты были представителями основных направлений вли- тературе XIX в.
1. Романтизм:
2. Реализм
а) Гарриет Бичер-Стоу; б) Джек Лондон; в) Марк Твен; г) Генри Лонгфелло;
д) Фенимор Купер; е) Генри Торо; ж) Теодор Драйзер; 3) Герман Мелвилл, и) Уолт
Уитмен.​

Теорія «освіченого абсолютизму», родоначальником якої вважається Томас Гоббс, цілком пройнята раціоналістичною філософією Просвітництва. Сутність її полягає в ідеї світської держави, в прагненні абсолютизму поставити вище всього центральну владу. До XVIII століття державна ідея, виразником якої був абсолютизм, розумілася вузькопрактично: поняття про державу зводилося до сукупності прав державної влади. Міцно тримаючись за вироблені традицією погляди, освічений абсолютизм вніс разом з тим і нове розуміння держави, яка вже накладає на державну владу, що користується правами, і обов'язки. Наслідком такого погляду, що склалася під впливом теорії договірного походження держави, з'явилося те теоретичне обмеження абсолютної влади, яке викликало в європейських країнах цілу низку реформ, де поруч з прагненням до «державної користі» висувалися турботи про загальний добробут.

«Просвітницька» література XVIII століття не тільки ставила завдання критики старих порядків: прагнення філософів і політиків того часу сходилися в тому, що реформа повинна здійснитися державою і в інтересах держави. Не дивно, що ці ідеї припали до смаку деяким монархам, зокрема Фрідріху II. Ще в юності він захопився філософією і листуванням із вільнодумцями, став масоном і написав власний трактат із критикою політичної теорії Макіавеллі, виданий в Голландії під вигаданим ім'ям. А ставши королем, Фрідріх II із завзяттям взявся за проведення реформ — у відповідності із власним розумінням ідей Просвітництва. Він заборонив тортури й оголосив про скасування цензури. Переконаний прихильник свободи віросповідання, король стверджував, що може звести у Пруссії святилища навіть для язичників, якщо ті захочуть оселитися в його державі, а згодом таки розпорядився побудувати католицький собор у Берліні, населеному переважно протестантами. Приватну власність оголосили недоторканною, судочинство за порадою Монтеск'є відокремили від виконавчої влади. За наказом монарха був створений новий звід законів. Фрідріх II запровадив у Пруссії загальну початкову освіту, будував дороги, заохочував заснування нових мануфактур, скасував митниці всередині королівства. Така державна політика, власне, й дістала назву «освіченого абсолютизму»[1].

«Освічений абсолютизм», принаймні в теорії прагнув до союзу монархів і філософів, які бажали підпорядкувати держава чистому розумові. Не дивно, що в літературі «освічений абсолютизм» був зустрінутий захоплено. Найбільш яскравий приклад цього захоплення — політичний світогляд Вольтера, цієї ж точки зору трималася і школа фізіократів з Кене, Мерсьє-де-ла-Рів'єром і Тюрго на чолі.

Політика освіченого абсолютизму, за прикладом Фрідріха II поширився й на інші країни Європи — окрім Англії, Польщі і Франції: Англія вже досягла того, до чого прагнув освічений абсолютизм, в Польщі не було королівського абсолютизму і панувала шляхта, а королі Франції Людовик XV і Людовик XVI не в змозі були взяти на себе ролі ініціаторів реформи, внаслідок чого колишній лад був зруйнований революцією.Хронологічні межі освіченого абсолютизму умовні, зазвичай наводиться період з 1740 р. по 1789 р., тобто від вступу на престол прусського короля Фрідріха II до Великої французької революції.

В російській літературі межі освіченого абсолютизму часто трактують розширено — залучаючи до них добу Петра I, хоча цього російського володаря надихали не стільки ідеї Просвітництва (що в той час були поширені лише в Британії), скільки ідеал «регулярної держави» Самуїла Пуфендорфа та Готфріда Лейбніца.

Також дискусійним є питання чи варто поширювати терміну «освічений абсолютизм» на державу Габсбургів часів Йосипа II та Російську імперію часів Катерини II, які часто визначають як «поліцейські

Объяснение:

Когда вспоминают о средних веках, то обычно представляют себе закованного в латы рыцаря, тяжелым мечом поражающего врага, каменные громады феодального замка, изнурительный труд крепостного крестьянина, унылый колокольный звон, раздающийся за монастырской стеной, и монаха, отрекшегося от мирских сует и соблазнов. Железо и камень, молитвы и кровь.Да, все это так и было. Немало в средние века нагромождалось тяжелого, темного, бесчеловечного. Но люди всегда оставались людьми. Людям хотелось, чтобы красота обитала не только в тесных храмах, но и на просторах их повседневной жизни. И чтобы выражалась она не только в холодном неподвижном камне, но и в теплых человеческих понятиях, человеческом слове, гибком и музыкальном. Понятия эти и внесло в культуру средневековья рыцарство.Рыцарство – особый привилегированный социальный слой средневекового общества. Традиционно это понятие связывают с историей стран Западной и Центральной Европы, где в период расцвета средневековья к рыцарству, по сути, относились все светские феодалы-воины. Но чаще этот термин употребляется в отношении средних и мелких феодалов в противовес знати.IX и X века были суровыми временами в жизни всех стран Западной Европы. Ни одна из них не представляла из себя сплоченного сильного целого. Франция, Германия, Италия были разбиты на тысячи, а то и на десятки тысяч мелких и крупных поместий, владельцы которых – герцоги, графы, бароны – являлись почти независимыми государями своих имений. Они творили суд и расправу над крепостным и свободным населением своих земель, распоряжаясь его жизнью и смертью, облагали его податями и налогами, собирали войска, объявляли войну и заключали мир. Крестьянам, разумеется, было не под силу нести конную службу, а потому ее несли вассалы, то есть ленники, получившие землю от своего сеньора под условием отправления военной службы. Такие вооруженные всадники, обязанные являться по требованию своего сеньора на коне в тяжелых доспехах и сопровождении некоторого количества пеших и конных воинов, набранных из зависимых людей своего поместья, носили имя рыцарей.В это время получили широкое распространение условные формы феодального землевладения, сначала пожизненные, позже наследственные. При передаче земли в феод его жалователь становился синьором (сюзереном), а получатель – вассалом последнего, что предполагало военную службу (обязательная военная служба не превышала 40 дней в году) и исполнение некоторых других повинностей в пользу сеньора. К ним относилась денежная в случае посвящения сына в рыцари, свадьбы его дочери, необходимости выкупа сеньора. попавшего в плен. Согласно обычаю, вассалы участвовали в в суде сеньора, присутствовали в его совете. Церемония оформления вассальных отношений называлась оммажем, а клятва верности сеньору – фуа. Если размеры, полученной за службу земли позволяли, новый владелец в свою очередь передавал часть ее в качестве феодов своим вассалам (субинфеодация). Так складывалась многоступенчатая система вассалитета («сюзеренитет», «феодальная иерархия», «феодальная лестница») от верховного сюзерена – до однощитных рыцарей, не имевших своих вассалов. Для континентальных стран Западной Европы правила вассальных отношений отражал принцип «вассал моего вассала не мой вассал», в то время как, например, в Англии (солсберийская присяга 1085 года) была введена прямая вассальная зависимость всех феодальных землевладельцев от короля с обязательной службой в королевском войске.Иерархия вассальных отношений повторяла иерархию земельных владений и определяла принцип формирования военного ополчения феодалов. Так, вместе с утверждением военно-ленных отношений шло формирование рыцарства как служилого военно-феодального сословия, расцвет которого приходится на XI-XIV веков. Военное дело стало его главной социальной функцией. Военная профессия давала права и привилегии, определяла особые сословные воззрения, этические нормы, традиции, культурные ценности.В военные обязанности рыцарей входило защищать честь и достоинство сюзерена, а главное – его землю от посягательств как со стороны соседних феодальных властителей в междоусобных войнах, так и войск других государств в случае внешнего нападения. В условиях междоусобицы грань между защитой собственных владений и захватом чужих земель была достаточно зыбкой, и поборник справедливости на словах нередко оказывался захватчиком на деле, не говоря уже об участия в завоевательных компаниях, организованных королевской властью, как например, многочисленные походы германских императоров в Италию, или самим папой римским, как крестовые походы.