Духовная культура казахов xv|-xv|| веках​

Бужане – название группы племен восточных славян, живших в верховья Западного Буга. С конца X в. входили в состав Древнерусского государства.
Волыняне – одно из восточнославянских объединений, возникших на территории дулебов. Насчитывало до 70 «градов» (городов) . Центр – Волынь (в летописи упоминается с 1018). В 907 г. – союзник Киева.
Вятичи – союз восточнославянских племен верхнего и среднего течения р. Оки. В составе Киевской Руси с сер. X в. С XII в. территория вятичей находилась в составе Черниговского, Ростово-Суздальского и Рязанского княжеств.
Древляне – племенное объединение, занимавшее в VI-X вв. территории Полесья, Правобережной Украины по теч. рр. Тетерев, Уж, Уборть, Ствига. Граничили с волынянами, бужанами, дреговичами. Главный город – Искоростень. Долго сопротивлялись включению в состав Киевской Руси. Были обложены данью Олегом в 883 г.
Дреговичи – племенное объединение славян. Места обитания - северные области днепровского правобережья. В древности имели свое княжение с главным городом Туровом на Припяти. В составе Киевской Руси с X в. Стали основой Туровского княжества.
Дулебы - племенное объединение на территории Западной Волыни. В VII в. подвергались опустошительным набегам аваров. В 907 году дружина дулебов участвовала в походе Олега на Царьград. Под именем Бужан и Волынян в X в. вошли в состав Киевской Руси.
Ильменские словене – одно из самых многочисленных славянских объединений, располагавшихся у о. Ильмень, по рр. Волхов, Ловать, Мста, Молоча. Соседи – финно-угорские племена Чудь и Меря. В нач. IX в. вместе с Кривичами и Чудью создали объединение Славию, ставшую ядром Новгородской земли.
Кривичи - союз восточнославянских племен в VI – X вв. Располагался на водоразделе Западной Двины, Днепра и Волги. Главные города – Смоленск, Полоцк и Изборск. С IX в. в составе Киевской Руси. В XI – XII вв. территория кривичей – в Смоленском и Полоцком княжествах, северо-западная часть – в новгородских владениях.
Поляне – восточнославянский племенной союз VI-IX вв. по среднему течению Днепра от Припяти до Роси. Составили ядро древнерусского государства.
Радимичи – племенное объединение, располагавшееся в восточной части верхнего Поднепровья, по р. Сож и ее притокам. Так же как и Вятичи, возможно, связаны с западными славянами. С сер. IX в. платили дань Хазарам. В 885 году были присоединены Олегом, окончательно потеряли политическую самостоятельность в 984 г. , когда их войско было разбито Волчьим Хвостом - воеводой князя Владимира.
Северяне – союз племен в VII – IX вв. , располагающийся по рр. Десне, Сейму, Суле. Платили дань хазарам. Примерно с 865 входили в состав Руси.
Тиверцы – племенное объединение, обитавшее по Днестру до черного моря и устью Дуная. В 907 и 944 принимали участие в походе на Царьград. С сер X в. в составе Киевской Руси. Под ударами печенегов и половцев к XII в. отошли на север, где постепенно смешались с другими племенами.
Уличи – одно из племенных объединений восточных славян, живших, согласно ПВЛ, в Нижнем Поднепровье, Побужье и на берегах черного моря. Вели упорную борьбу с Киевом за самостоятельность. В течении трех лет их главный город Пересечень осаждался киевским воеводой Свенельдом. Под натиском кочевых племен отошли на Север. С сер. X в. в составе Древнерусского государства.

Іва́н Ґо́нта (1705 — 1768) — керівник українського гайдамацького руху, один з ватажків Коліївщини.

Народився в селі Розсішки (нині Христинівського району Черкаської області) в селянській родині. Гонта був чоловіком міцним, вродливим, носив «оселедця», був високий на зріст, мав стрімкий голос. Отримав гарну освіту, вмів вільно розмовляти та грамотно писати польською мовою. Мав гарні манери, був ввічливий з дамами. Був у надзвичайній пошані як серед козаків та селян, так і серед польської шляхти.

Разом із дружиною були ктиторами і церковними старостами в Воздвиженській церкві міста Володарки. Згодом став козаком надвірної міліції графа Потоцького в Умані. В Івана Гонти було п’ятеро дітей (чотири дочки та один син). Дати їх народження невідомі, проте на момент початку Коліївщини вони всі були дорослими (найменшим двом дочкам було близько 16 років).

За вправну службу в 1755 році Івана Гонту призначили сотником та подарували йому два села (Розсішки та Орадівку). Ці села за рік мали б давати 20 тис злотих прибутку. В одному з цих сіл (Розсішках) він збудував велику православну церкву для українських селян.

Граф Потоцький настільки поважав та визнавав таланти Івана Гонти, що видав розпорядження про його пряме підпорядкування собі напряму. За стандартним же порядком Іван Гонта, уманський козацький сотник, мав би підпорядковуватись полковнику Обуху, а уже той – Потоцькому.

На початку весни 1768 року Гонту звинуватили в зв’язку з гайдамаками. Проте, доказів не було знайдено, справу припинили. Іван Гонта разом із ввіреними йому козаками підтвердили свою вірність Потоцькому. В червні 1768 під час гайдамацького повстання на Ґонту була покладена відповідальність за оборону міських укріплень Умані, за якими ховалися мешканці міста і прилеглих поселень. Як тільки дійшла звістка про те, що повстанські загони наближаються до Умані, військо на чолі з полковниками Обухом та Магнушевським, а також сотниками Гонтою та Уласенком, вийшло назустріч повстанцям.

18 червня 1768 року біля села Соколівка два війська зустрілись і Гонта повідомив про перехід на сторону гайдамаків. Своїм козакам дав вибір: або приєднуватись разом з ним до війська Максима Залізняка, або ж безпечно повертатись до Умані. Всі козаки лишились з ним, лишень полковники Обух та Магнушевський повернулись.